Читати книгу - "Таємна історія"

що втеча — єдиний вихід. Ба більше, очевидно, що весняний семестр в університеті за жодних обставин не триватиме як зазвичай (подивись, на що це все перетворилося), тому нам доведеться скласти якийсь план, нехай Піррів та незадовільний. Тобто мені потрібні були час і спокій — відстрочення у Штатах, коли я вже надумав щось робити. Однієї ночі в Excelsior, коли п’яний Банні міцно заснув, я спакував одяг, залишив йому квитки на зворотну дорогу та дві тисячі доларів і викликав таксі до аеропорту, де сів на перший літак додому.

— Ти лишив йому дві тисячі доларів, — роззявив я з подиву рот.

Генрі знизав плечима. Френсіс похитав головою й реготнув:

— Це нічого.

Я витріщився на них обох.

— Справді, це нічого, — лагідно підтакнув Генрі. — Я тобі навіть не скажу, скільки мені коштувала ця поїздка до Італії. Мої батьки дуже щедрі, але не настільки. Мені ще ніколи в житті не доводилося просити грошей, аж до останніх місяців. Так сталося, що мої заощадження буквально розтанули, я не знаю, чи довго зможу годувати батьків історіями про надскладні ремонтні роботи на СТО й так далі. Морально я був готовий до раціональної тактики поведінки з Банні, ось тільки, схоже, він узагалі відмовляється розуміти, що я всього лиш студент на шиї власної сім’ї, а не бездонне джерело фінансів… Найстрашніше те, що цьому не видно кінця-краю. Я не знаю, що станеться, якщо моїм батькам урветься терпець і вони покинуть мене в такій ситуації напризволяще. А це може статися вже досить скоро, якщо ситуація докорінно не зміниться.

— Він тебе шантажує?

Генрі з Френсісом перезирнулися.

— Я б так не формулював, — проказав Френсіс.

Генрі похитав головою.

— Банні мислить іншими категоріями, — втомлено спробував пояснити він. — Щоб його зрозуміти, треба знати його батьків. Усіх своїх синів Коркорани спершу відправляють у найдорожчі з доступних їм шкіл, а потім одразу відпускають у вільне плавання. Від сім’ї він не одержує ні цента. Вочевидь, ніколи й не одержував. Мені він якось розповідав, що коли його відправили в школу святого Єремії, то не виділили грошей навіть на підручники. Досить дивний, як на мене, спосіб виховання дітей. Усе одно що деякі види плазунів, які висиджують своїх нащадків, та варто останнім вилупитися, як батьки одразу залишають їх на поталу стихій. Тож не дивно, що Банні виплекав у собі думку про те, що набагато почесніше жити, піддоюючи інших, аніж працювати самому.

— А мені здавалося, що їхня родина блакитної крові, — подивувався я.

— Коркорани напускають навколо себе туман власної величі. От тільки їм самим тих грошей бракує — у цьому весь клопіт. Певно, їм здається дуже аристократичним та поважним вигодовувати нащадків за рахунок інших.

— Але совісті в нього нема, це правда, — заявив Френсіс. — Навіть двійнят оббирати не цурається, хоча вони не багатші від нього.

— Чим більші суми, тим краще. Про те, щоб повертати гроші, мова ніколи не йшла. Ну і, звичайно, він скоріше вмре, ніж знайде роботу.

— Коркоранам би навіть легше від цього стало, — кисло проказав Френсіс, прикурюючи сигарету й закашлявшись на першому ж вдиху. — От тільки ця відраза до роботи трохи вивітрюється, коли йдеться про самозабезпечення.

— Просто немислимо, — міркував Генрі. — Та я б краще на будь-яку роботу, на шість будь-яких робіт пішов, ніж старцювати поміж людей. От узяти для прикладу тебе, — звернувся він до мене. — Батьки не особливо панькають, правда? Але ж у своєму небажанні позичати гроші ти доходиш до смішного.

Спантеличений, я нічого не відповів.

— О небеса! Та ти б швидше врізав дуба в тому сараї, аніж зателеграфував би комусь із нас і попросив пару сотень доларів. — Він прикурив сигарету й експресивно пахкнув димом. — Це ж нікчемна сума. Я от певен, що до кінця наступного тижня тільки на Банні ми витратимо вдвічі чи втричі більше.

— Ти жартуєш, — витріщився я на нього.

— Якби ж то.

— Мені грошей не шкода, — підтримав його Френсіс, — якщо вони в мене є на той момент. Але ж Банні позичає бездумно. Навіть раніше він міг знічев’я попросити в борг сотню, от просто так, щоб було.

— І хоч би раз при цьому подякував, — роздратовано додав Генрі. — Ну от навіщо йому всі ті гроші? Якби в нього була хоч краплина самоповаги, то він пішов би в бюро працевлаштування і знайшов собі роботу.

— Якщо він не скине оберти, — понуро зауважив Френсіс, підливаючи шотландське віскі та при цьому чимало його розхлюпуючи, — то в бюро за тиждень-два відправимося вже ми з тобою. Я витратив на нього тисячі. Тисячі.

Френсіс дивився при цьому на мене й водночас намагався відсьорбнути з налитої по вінця чарки, яку підняв тремтячою рукою:

— Переважно на сплату ресторанних рахунків, свиня така. Звісно, ми добрі друзі, чому б нам не вечеряти разом і таке інше, але в цій ситуації як йому відмовляти? Мама вважає, що я сиджу на наркоті. І навряд чи в її очах може існувати інше пояснення. Вона заборонила своїм батькам позичати мені гроші, тому з січня я на руки не одержав нічого, крім дивідендів. Мене це поки що влаштовує, але я не можу постійно влаштовувати вечері за сто доларів.

— Банні такий усе життя, — стенув плечима Генрі. — Геть усе. Він смішний і подобався мені. Я трошки жалів його. Що мені було заплатити за нього вартість підручників, знаючи, що він не зможе повернути борг?

— Ось тільки зараз, — виправив його Френсіс, — мова не про підручники, і сказати «ні» вже не вийде.

— Скільки все це може тривати?

— Колись цьому треба покласти кінець.

— А якщо гроші скінчаться раніше?

— Хтозна, — Генрі потер очі за окулярами.

— Може, мені з ним поговорити?

— Ні, — хором, не змовляючись, прокричали Генрі з Френсісом, чим неабияк подивували мене.

— Чому?..

Після незатишної мовчанки слово взяв Френсіс:

— Кгм, — промовив він, — не знаю, чи ти в курсі, але Банні трохи до тебе ревнує. На його думку, ми й так уже всі крутимося біля тебе. Тож якщо йому здасться, що ти став на наш бік…

— Тобі нізащо не можна виказувати те, що ти про все тепер знаєш, — додав Генрі. — Ніколи. Хіба що захочеш усе ускладнити.

На якусь мить ми всі затихли. У квартирі висів синій дим, у клубах якого білий лінолеум навівав сюрреалістичні думки про арктичний обшир. Крізь стіни долинала музика з магнітофона сусіда. Grateful Dead[123]. Хай Бог милує.

— Те, що ми накоїли, жахливо, — раптом зізнався Френсіс. — Ну, тобто вбитий, звісно, не Вольтер. Та все ж таки.