Читати книгу - "Таємна історія"

— Та й мені непереливки, — діловито підхопив Генрі. — Але не настільки, щоб погодитися на в’язницю.

Френсіс хмикнув, налив собі в чарку добавки й залпом випив.

— Так, — підтримав він. — Не настільки.

Усі замовкли на якусь хвильку. Мене хилило на сон і морозило, ніби я ніяк не міг вирватися з тривалого жовчного кошмару. Я вже казав це, але знову повторив, дещо здивований звучанням власного голосу в тихій кімнаті:

— Що ви збираєтеся робити?

— Не знаю, що ми збираємося робити, — спокійно, ніби я розпитував його про плани на другу половину дня, відказав Генрі.

— Ну, принаймні мені відомо, що робитиму власне я. — Це Френсіс невпевнено зіп’явся на ноги й поправив комірець указівним пальцем. Я здивовано на нього поглянув, і він розсміявся у відповідь.

— Я хочу спати, — мелодраматично закотивши очі, пояснив він, — «dormir plutôt que vivre!»

— «Dans un sommeil aussi doux que la mort»[124]… — усміхнувся Генрі.

— Господи, Генрі, — вихопилось у Френсіса, — та чи є на світі хоч щось, чого б ти не знав? Мене від тебе нудить. — Він розвернувся й непевним кроком, послабляючи на ходу краватку, подибав із кімнати.

— По-моєму, він упився, — промовив Генрі, коли десь грюкнули двері й ми почули з ванної кілька відкритих на повну кранів. — Але час іще ранній. Не хочеш зіграти партію-дві в карти?

Я тільки й кліпнув.

Він простяг руку до коробки на столі й видобув із неї колоду карт Tiffany в бірюзовій упаковці. Карти мали небесно-блакитну «сорочку» з монограмою Френсіса, тисненою золотом. Досвідченими рухами Генрі заходився їх тасувати.

— Можна в безик або юкер[125], якщо тобі він більше до вподоби, — говорив він, поки сині й золоті відтінки мерехтіли перед моїми очима суцільною розмитою плямою. — Сам я, звичайно, віддаю перевагу покеру. Він, безперечно, тривіальний і для двох гравців не підходить, але все ж таки в ньому є такий собі елемент випадковості, який мені до душі.

Я подивився на нього, на його впевнені руки, шурхотливі карти, і раптом у моїй пам’яті виринув дивний спогад про Тодзьо[126], який у розпал війни примушував своїх ад’ютантів і старших помічників грати з ним у карти цілу ніч.

Генрі підсунув до мене колоду.

— Знімеш? — спитав він і прикурив сигарету.

Я поглянув на карти, а потім на вогник сірника, який рівним полум’ям горів між його пальців.

— А ти не дуже переживаєш стосовно всього цього, правда? — поцікавився я.

Генрі глибоко затягся димом, видихнув і загасив сірник.

— Ні, — відказав він, замислено дивлячись на димок, що курився з обпаленого краєчка сірника. — Гадаю, мені вдасться витягти нас із цієї халепи. Але все залежить від конкретної нагоди, а її доведеться зачекати. Також, мабуть, це залежить і від того, на що ми готові піти. То мені здавати? — І він знову потягся до колоди.

Я прокинувся з важкого сну, позбавленого видінь, на Френсісовій канапі, в незручній позі, і ранкове світло лилося крізь вікна в глибині квартири.

Певний час я лежав не рухаючись, намагаючись пригадати, де я й чому саме тут опинився; я ніжився в постелі, поки не відтворив у пам’яті події минулого вечора. Я сів і погладив рубчастий візерунок, який відтиснула диванна подушка на щоці. Від цього руху заболіла голова. Я прикипів поглядом до переповненої попільнички, розпитої на три чверті пляшки The Famous Grouse і карткового пасьянсу, що лишився від розіграної партії в покер на столі.

Хотілося пити. Я рушив на кухню, і в тиші відлунням забриніли звуки моїх кроків. Біля раковини я знайшов склянку води. Кухонний годинник показував сьому ранку.

Я налив собі ще й пішов зі склянкою до себе на канапу. Цього разу я пив повільніше (а то від першого залпу тільки нудити стало) і тим часом роздивлявся той покерний пасьянс, який, певно, розкладав Генрі, коли я заснув. Замість того, щоб збирати флеші у вертикальних рядах і фул-гауси чи каре — в горизонтальних, що є цілком розважливою стратегією в цій грі, він спробував комбінувати одразу по кілька стріт-флешів по горизонталі й зазнав невдачі. Навіщо це було йому потрібно? Спробувати своє везіння? Чи він просто втомився?

Я зібрав карти, перетасував і знову розклав одна за одною, відповідно до стратегічних правил, яких він колись сам же мене й навчив. У результаті я з ходу набрав на п’ятдесят очок більше, ніж він. На мене витріщалися холодні, самовдоволені обличчя: чорні й червоні валети, винова дама з неживим поглядом. Раптом мене з головою затопила хвиля втоми та нудоти, я кинувся до шафи, вдягнув пальто й пішов із квартири, тихенько зачинивши за собою двері.

Хол у холодному ранковому світлі тхнув лікарняним коридором. Невпевнено пригальмувавши на сходах, я озирнувся поглянути на вхід у Френсісову квартиру, що нічим не вирізнялася серед інших у довгому ряду безликих дверей.

Якщо мене й проймали якісь сумніви, то відчув я їх саме тоді, стоячи в холодній, химерній сходовій клітці та дивлячись на помешкання, з якого щойно вийшов. Хто всі ці люди? Як ми зійшлися в житті? Чи можна хоч комусь із них довіряти по-справжньому, коли в цьому постане потреба? Чому серед усіх людей на світі вони обрали саме мене, щоб повідати свою таємницю?

Кумедно, та, озираючись на події тих днів зараз, я усвідомлюю, що саме в той момент, коли я стояв і тупо кліпав очима в покинутому холі, я міг прийняти цілковито інакше рішення порівняно з тим, що зробив насправді. Звісно, тоді я всю вирішальність миті не розпізнав. Мабуть, таке в принципі неможливе. Натомість я постовбичив там, позіхнув і струсив із себе скороминуще заціпеніння, яке приголомшило мене, та побіг далі вниз.

Уже вдома, причмелений та виснажений, я понад усе хотів опустити жалюзі та впасти на ліжко, яке, незважаючи на несвіжу подушку, брудні простирадла й усе таке, раптом здалося найсолодшою постіллю у світі. Та це було неможливо. За дві години на мене чекала письмова грека, а свого завдання я так і не зробив.

Удома ми повинні були написати есе обсягом дві сторінки за мотивами будь-якої епіграми Каллімаха[127] на власний розсуд. Раніше я подолав тільки сторінку й тепер нетерпляче заквапився, облудно складаючи текст по-нашому та послівно перекладаючи його потому грекою. Саме цього Джуліан просив нас ніколи не робити. Цінність письмового мовлення по-давньогрецьки, за його словами, полягала не в тому, щоб особливо добре опанувати мову, майже не доступну іншим якісним методам навчання.