Читати книгу - "Таємна історія"

схоже, покоївці воно було не надто треба, і вона пішла вниз по наш сніданок. У Банні був приголомшений вигляд. Звісно ж, він не мав ані найменшої гадки про те, що відбувається. Певно, йому наша з жінкою розмова видалася зловісною й незбагненною. Він поцікавився, куди пішла покоївка й що вона перед цим сказала, але я надто злився й кепсько почувався, щоб удостоїти його відповіддю. Я повернувся до себе в спальню, замкнув за собою двері й не виходив, поки не принесли їжу. Нам накрили на терасі, тож їли ми надворі.

На диво, Банні практично не ставив запитань. Після кількох напружених хвилин тиші поцікавився моїм самопочуттям, розказав, чим займався сам у ці дні, і навіть слова не промовив про свіжі події. Я доїв свій сніданок і зрозумів, що все, що міг на той момент робити, — це зберігати самовладання. Зрозуміло, я образив його почуття, адже в щоденнику й справді було кілька дуже прикрих випадів у його бік, тому я прийняв рішення від того дня догоджати йому якнайбільше в надії, що не з’явиться жодних інших проблем.

Генрі взяв паузу й відсьорбнув віскі. Я дивився на нього.

— Хочеш сказати, тобі здавалося, що проблеми можуть і не виникнути? — здивувався я.

— Я знаю Банні краще, ніж ти, — сердито відказав він.

— А як же ті його слова про поліцію?

— Річарде, я ж бачив, що йти в поліцію він не готовий.

— Розумієш, — устряв Френсіс, — якби розв’язання проблеми залежало виключно від ситуації з трупом, то зараз би справи розгорталися геть інакше, хіба не ясно? — Він нахилився на стільці. — Його не совість ятрить. І не моральні муки. Він вважає, що в усій цій ситуації підло вчинили саме з ним.

— Чесно кажучи, — продовжив далі Генрі, — мені здавалося, я роблю йому ласку тим, що не розказую. Та він сердився й досі продовжує сердитися, що від нього все приховали. Банні скривджений. Почувається відстороненим. Тому мій найкращий шанс полягав у тому, щоб змусити його відкинути цю думку. Ми ж старі друзі, він і я.

— Розкажи йому, що він собі понакуповував із твоєю кредиткою, поки ти хворів.

— Дізнався я про це трохи згодом, — понуро кивнув Генрі й запалив нову сигарету. — Зараз уже неважливо. Мені здається, що коли він про все дізнався, то певний час був шокований. Сам-один, у чужій країні, неспроможний і двох слів зв’язати, щоб нічого не дофантазувати. Певний час Банні поводився нормально, проте варто було йому зрозуміти (а на це в нього пішло небагато часу), що я за великим рахунком мушу покладатися на його ласку, ти просто не уявляєш, яким тортурам він став мене піддавати. Він говорив про це весь час. У ресторанах, крамницях і таксі. Ми були в Римі у мертвий сезон, і навколо нас небагато ходило англомовних туристів, але якась американська родина повернеться до себе в Огайо, ламаючи голову, а чи не… Боже мій. Ці виснажливі монологи в Hosteria dell’Orso. Суперечка на віа деї Честарі. Перервана інсценізація пригоди у вестибюлі Grand Hotel.

Одного ранку в кав'ярні в нього просто не затикався рот і я помітив, що якийсь чоловік за сусіднім столом хапає кожне слово. Ми зібралися йти. І той також підвівся. Я навіть не знав, що думати. Я був упевнений, що той чоловік німець, бо чув, як він звертався до офіціанта, та в мене не лишилося жодної гадки, чи розумів він англійську, чи досить добре чув Банні. Можливо, він просто був гомосексуалістом, але випробовувати свою долю мені не кортіло. Додому ми поверталися, кружляючи завулками. Я був цілком упевнений, що ми змогли від нього відірватися, та, вочевидь, помилився. Адже наступного ранку я прокинувся й передусім побачив того чоловіка у вікні. Він прогулювався біля фонтана. Банні тішився. Адже це ніби потрапити в шпигунський фільм, а тому він запропонував вийти й перевірити, чи піде за нами наш переслідувач. Довелося буквально силою стримувати його. Цілий ранок я просидів біля вікна, спостерігаючи за тим чоловіком. Німець ходив поблизу, купував сигарети й за пару годин таки зник з наших очей. Але в районі четвертої години Банні, який з полудня постійно скаржився та нарікав, здійняв такий ґвалт, що ми нарешті вибралися щось перекусити. Не встигли ми пройти пару кварталів від нашої площі, як раптом я знову помітив того німця, котрий тримав дистанцію, але все-таки крокував за нами. Я розвернувся, щоб поглянути на нього, сподіваючись перехопити погляд, та не зміг його відшукати. Зате минуло кілька хвилин, і він знову переслідував нас.

Мені й раніше було тривожно, але тієї миті стало по-справжньому страшно. Ми одразу завернули в бічну вуличку та манівцями попрямували додому. Того дня Банні так і не дочекався на свій обід, через що мало не звів мене з глузду, а я до сутінків просидів під вікном, наказуючи Банні стулити пельку та намагаючись продумати хоч якийсь план дій. Навряд чи той німець точно знав, де ми мешкаємо. Чого б він у такому разі нарізав кола площею, а не прийшов конкретно під нашу квартиру й не сказав, що йому від нас треба? Хай там як, ми виїхали зі свого номера практично опівночі й перебралися в готель Excelsior, який Банні цілком улаштовував. Ну там обслуговування в номери, ти розумієш. До кінця свого перебування в Римі я вже не розслаблявся й пильнував. Господи, та він мені досі сниться. Власне, більше я його так і не бачив.

— Що він, по-твоєму, хотів? Грошей?

Генрі здвигнув плечима:

— Хтозна. На жаль, у той момент мені справді не було чим ділитись. Індпошивні візити Банні до кравців і не тільки вичистили мене до нитки, та ще й переїзд у готель… мені байдуже до тих грошей, чесно, але він мене доводив просто до сказу. Ні хвильки на самоті. Ні листа написати, ні дзвінок зробити — усе під уважним наглядом Банні, який обов’язково вештатиметься десь там на фоні, arrectis auribus[122], намагаючись мене підслухати. Поки я приймав ванну, він мав звичку залазити до мене в кімнату й ритися в моїх речах. Повертаючись, я виявляв свій одяг жужмом запханим по шухлядах і крихти між сторінок записників. Усе, чим би я не зайнявся, навіювало на Банні підозри.

Я терпів, скільки моглося. Але поступово впадав у відчай і, щиро кажучи, починав хворіти. Зрозуміло, що лишати Банні в Римі було небезпечно, та з кожним новим днем усе тільки гіршало. З часом я збагнув,