Читати книгу - "Інститут"

пройшов повз Фріду Браун, яка стояла там на самоті і вправлялась у штрафних кидках. Люк подумав, що вона досі гадки не має, де опинилася. Він присів на гравій, спиною до сітчастого паркану. Зараз хоч трохи з комахами полегшало. Люк опустив руки і ліниво потер боки, не відриваючи погляду від гри у «вибивайла».

— Хочеш покидати? — спитала Фріда.

— Може, пізніше, — сказав Люк.

Він наче мимохідь потягнувся рукою за спину, обмацав низ паркану і збагнув, що так, Морін права: там знайшлася прогалина, де земля трохи просіла. Може, відлигою вимило на початку весни. Дюйм чи два, але прогалина була. Ніхто не потурбувався її засипати. Рука Люка опинилася по зовнішній бік паркану, дротяні зубці кололи долоню. Він кілька митей ворушив пальцями на вільному повітрі за межами Інституту, тоді підвівся, обтрусив штани на сідницях і спитав Фріду, чи не хоче вона зіграти в «коняку». Вона радо всміхнулася, мов казала: «Так! Звісно! Будь другом!»

Люкові аж серце стислось.

19

Тестів наступного дня також не було, і ніхто не збирався виміряти в нього показники життєдіяльності. Люк допоміг Конні, одному з прибиральників, занести пару матраців у дві кімнати в Східному крилі й отримав за свої труди лиш один паршивий жетон (усі прибиральники скнарились, коли йшлося про жетони), а дорогою до себе в кімнату він побачив Морін, яка стояла біля автомата з льодом і пила воду з пляшки, яку залишала там охолодитись. Люк спитав, чи не потрібна їй допомога.

— Ні, я впораюся. — Тоді тихіше: — Гендрікс і Зік мали розмову надворі, біля флагштока. Я сама бачила. Тести в тебе є?

— Ні. Уже два дні не було.

— Я так і думала. Сьогодні п’ятниця. У тебе може бути час до суботи чи неділі, але я б не ризикувала.

Люк жахнувся від суміші тривоги й співчуття, що відобразилась на її виснаженому обличчі.

«Сьогодні вночі».

Він не вимовив ці слова вголос, просто поворушив губами, затуливши долонею одну щоку, наче чухав у себе під оком. Вона кивнула.

— Морін… вони знають, що у вас…

Люк не зміг договорити, і не потрібно було.

— Вони вважають, що це запалення сідничного нер­ва. — Вона говорила тихим шепотом. — Може, Гендрікс здогадується, але йому байдуже. Їм усім байдуже, поки я в змозі виконувати роботу. Іди-но, Люку. Я приберу твою кімнату, поки ти будеш на ланчі. Коли лягатимеш спати, зазирни під матрац. Щасти тобі. — Вона завагалася. — Якби ж я могла тебе обійняти, синку.

Люк відчув, як очі сповнюються слізьми. І швидко пішов, поки Морін не помітила.

На ланчі він добряче поїв, хоч і не був особливо голод­ний. Так само він вчинить і на вечерю. Люк передчував, що як усе вийде, то пальним треба запасатися під зав’язку.

Увечері за обідом до них з Ейвері приєдналася Фріда, яка, вочевидь, вирішила пристати Люкові під крило. Поївши, вони вийшли на дитячий майданчик. Люк відмовився кидати з дівчинкою м’ячі, сказавши, що поглядить Ейвері на батуті.

Поки Люк дивився, як Ейвері скаче вгору-вниз, з байдужим виглядом приземляється на сідниці й відштовхується животом, у нього в голові знову загорілися червоні неонові слова.

«Сьогодні вночі?»

Люк кивнув.

— Але ти підеш ночувати до себе. Я хоч раз усі вісім годин посплю.

Ейвері зісковзнув з батута і серйозно глянув на Люка.

— Не кажи мені неправди, бо я знаю, що ти думаєш: що хтось побачить мене засмученим і почне питати, в чому річ.

Він розтягнув губи в безнадійно нещирій усмішці.

«Окей. Тільки не згай мені шансу, Ейвестере».

«Повернися по мене, як вийде. Будь ласка».

«Повернуся».

Цятки верталися, вони принесли яскравий спогад про занурення в бак. Люк подумав, це через те, що він свідомо спробував передати думку.

Ейвері ще мить на нього позирав, а тоді побіг до баскетбольного кільця.

— Фрідо, хочеш у «коняку» пограти?

Вона поглянула на нього і всміхнулася:

— Малий, та я тебе як барабан поб’ю.

— Поступись мені К і О — і побачимо.

Вони грали, доки з дня не почало вибувати світло. Люк перетнув майданчик і ще раз глянув на Ейвері (якого Гаррі Кросс колись назвав «крихітним друзякою Люка») — той утнув такий кидок гаком, який би в житті нікуди не влучив. Люк подумав, що Ейвері ще зайде до нього ввечері, хоч зубну щітку забрати, але малий не прийшов.

20

Люк зіграв на ноутбуку кілька раундів у «Slap Dash» і «100 Balls», тоді й собі почистив зуби, роздягнувся до трусів і заліз у ліжко. Він вимкнув лампу і засунув руку під матрац. Може, навіть порізав би пальці об ніж, який залишила йому Морін (на відміну від пластикових ножів у кафетерії, цей скидався на фруктовий, зі справж­нім лезом), якби вона не загорнула його в кухонний рушник. Було ще дещо — він здогадався про предмет навпомацки. Бозна-скільки разів він користався ним, поки не потрапив сюди. Флешка. Люк перехилився в темряві через край ліжка й засунув обидва предмети в кишеню штанів.

Потім лишалося чекати. Якийсь час коридором бігали діти, може, гралися в квача, може, просто дуркували. Тепер так щоночі бувало, відтоді як дітей побільшало. Чулися скрики і сміх, за ними — заповзяте шикання, потім — знову сміх. Діти відводили душу. Відводили страх. Найголоснішим сьогодні був Стіві Віппл, і Люк здогадався, що Стіві добрався до вина й алкогольного лимонаду. Не було ніяких суворих дорослих, щоб їх угамувати. Керівництво не цікавилося впровадженням заходів зі зниження шуму чи комендантської години.

Зрештою в Люковій частині житлового крила стихло. Тепер лунали тільки звуки його власного розміреного дихання і плину думок — він востаннє повторював інструкції Морін.

Коли виберешся, йди до батута — нагадав він собі. Скористайся ножем, якщо доведеться. Тоді розвернися трохи праворуч.

Якщо він вибереться.

Люк із полегкістю збагнув, що завзяття в нього — вісімдесят відсотків, а страху — всього двадцять. На такий страх можна було не зважати, і Люк гадав, що він природний. А завзяття живилося (це він знав на всі сто) дуже просто: Люк отримав шанс, єдиний шанс, і збирався скористатися ним на повну.

Прикинувши, що в коридорі стихло з пів години тому, Люк виліз із ліжка і взяв з телевізора пластикове відерце. Він вигадав історію для доглядачів, якщо в таку годину взагалі хтось дивиться в ті монітори, а не сидить у себе в офісі на підземних поверхах і не розкладає солітери.

В історії йшлося про малого, який рано лягає спати, потім чомусь прокидається, може, в туалет захотілося, може, кошмар наснився. Пильні вічка відеокамер спостерігають, як він іде до автомата з льодом, щоб наповнити відерце. А повертається він не просто з відерцем, а ще й з ківшиком — мов малий надто сонний і не тямить, що забрав ківшик із собою. І помітить це лише вранці, на столі чи на раковині у ванній, ще й дивуватиметься, як він тут опинився.

Повернувшись до себе, Люк насипав у склянку льоду, наповнив водою з крана і випив половину. Гарне відчуття. Бо в роті і горлі все пересохло. Люк залишив ківшик на туалетному бачку і повернувся в ліжко. Взявся крутитись і вертітись. Бурмотіти собі під ніс. Може, як у тій історії, де малий сумує за своїм «крихітним друзякою». Може, саме тому він і не може