Читати книгу - "Інститут"

просто своїй країні, а й усьому світу. Коли служба скінчиться, вам медалей не дадуть. На вашу честь не влаштують парад. Ви не почуєте щирих подяк, бо перед від’їздом усі ваші спогади про Інститут буде ліквідовано. Стерто, як хтось такого слова не знає. — Вона на мить зустрілася з Люком поглядом, який мов казав: «Але ти точно знаєш». — Та зрозумійте, що вам усе одно вдячні. За час перебування тут ви складатимете тести, і деякі з них можуть видатися важкими, але ви все переживете і повернетеся в рідні сім’ї. У нас тут ще ніколи не помирали діти.

Вона знову зробила паузу, чекаючи на відповідь чи заперечення. Вілгольм міг би заперечити, але Вілгольма вже не було. Елліс мовчав, бо явний протест не в його стилі. Як шахіст, він надавав перевагу хитрим гамбітам, а не безпосередній атаці. І яка йому з того користь?

— У Гарольда Кросса сталися легкі судоми після тесту на гостроту зору й видимість, із яким дехто з вас уже знайомий, так звані «цятки» або «вогники». Він мимохіть ударив Ґрету Вілкокс, яка намагалася, і ми всі в захваті від її вчинку, прийти йому на допомогу. Вона дуже сильно потягла шию, але вже одужує. Сестра з нею. Близнята Вілкокс і Гарольд наступного тижня поїдуть додому, і ми бажаємо їм усього найкращого.

Її погляд знову зупинився на Люку, який сидів за столиком під стіною в протилежному кутку. З ним поруч був і його малий друг. Нижня щелепа в Діксона відвисла, але він хоч від свого носа відчепився.

— Якщо хтось заперечить мої слова, то знайте — це брехня, і про такі випадки треба негайно доповісти доглядачеві чи лаборанту. Зрозуміло?

Мовчання, навіть жодних нервових смішків.

— Якщо зрозуміло, то я хочу, щоб ви всі сказали: «Так, місіс Сіґсбі».

— Так, місіс Сіґсбі, — відповіли діти.

Губи Сіґсбі розтягнулися в тонку посмішку.

— А тепер гучніше.

— Так, місіс Сіґсбі!

— А тепер виразно.

— ТАК, МІСІС СІҐСБІ!

Цього разу до дітей приєднались кухарі, лаборанти й доглядачі.

— Добре. — Місіс Сіґсбі усміхнулась. — Що може бути кращим за ствердний виголос, який прочищає легені й думки, чи не так? А тепер повертайтеся до вечері. — Вона звернулася до кухарів у білих халатах: — І на добавку перед сном усім по десерту, якщо у вас знайдеться морозиво і тістечка, гаразд, шефе Даґ?

Шеф Даґ скрутив великий і вказівний пальці в коло. Хтось почав плескати в долоні.

Решта приєдналися. Місіс Сіґсбі закивала праворуч і ліворуч, приймаючи оплески, а тоді вийшла з кафетерію — голова високо піднята, руки гойдаються маленькими, точними дугами. Кутики рота розтягувались у легкий посміх, який Люк про себе назвав посміхом Мони Лізи. Персонал у білих халатах розступився, даючи їй дорогу.

Не припиняючи плескати, Ейвері нахилився до Люка і прошепотів:

— Вона про все збрехала.

Люк майже непомітно кивнув.

— Сучка злоїбуча, — сказав Ейвері.

Люк знову злегка кивнув і подумки відправив коротке послання: «Плескай, не зупиняйся».

17

Того вечора Люк з Ейвері лежали разом у Люковому ліжку й дослухалися до звуків, з якими Інститут готувався до нічного режиму.

Ейвері шепотів, переказуючи все, що розповідала йому Морін щоразу, як малий брався за носа, сигналізуючи прийом. Люк боявся, що Морін не зрозуміє записку, яку він опустив їй у візок (невелике підсвідоме упередження, певно, через коричневу уніформу покоївки, що її носила Морін, треба буде над цим попрацювати), але вона чудово все зрозуміла і передала Ейвері покрокову інструкцію. Люк вважав, що Ейвері міг би якось тонше подавати сигнали, але все наче вдалося. Він сподівався, що вдалося. Припустімо, це правда, і єдиним питанням для Люка лишався тільки перший крок — чи він спрацює. План був простий до елементарного.

Двійко хлопців лежали на спинах і вдивлялися в темряву. Люк уже вдесяте чи навіть уп’ятнадцяте повторював кроки операції, коли Ейвері вліз до нього в голову з трьома словами, які спалахнули червоним неоном, а тоді згасли, лишивши сяйний відбиток на рогівці.

«Так, місіс Сіґсбі».

Люк тицьнув Ейвері під ребра.

Ейвері загиготів.

За кілька секунд літери вигулькнули знов, цього разу яскравіші. «Так, місіс Сіґсбі!»

Люк тицьнув його вдруге, та він усміхався, і Ейвері мав це знати, попри темряву. Бо усміхався він не тільки ротом, а й подумки, і Люк подумав, що має на це право. Може, втекти з Інституту не вийде (треба визнати, що шансів небагато), але сьогодні був гарний день. Надія — яке чудове слово, які чудові відчуття!

«ТАК, МІСІС СІҐСБІ, СУЧКО ЗЛОЇБУЧА».

— Припини, бо залоскочу, — пробурмотів Люк.

— У нас вийшло, так? — прошепотів Ейвері. — Справді все вийшло. Гадаєш, у тебе…

— Не знаю. Знаю тільки, що спробую. А тепер стули рота і спи.

— Якби ж ти міг мене з собою взяти. Мені так цього хочеться.

— Мені теж, — сказав Люк і не збрехав.

Ейвері тут буде важко самому. Він більше пристосований у соціальному плані, ніж малі Ґ. або Стіві Віппл, але до титулу «Містер Душа Компанії» йому теж далеко.

— Коли повернешся, приведи з собою тисячу копів, — прошепотів Ейвері. — І чимшвидше, поки мене не забрали до Задньої половини. Поки ще можна врятувати Шу.

— Я постараюся, — пообіцяв Люк. — І припини волати в мене в голові. Цей жарт швидко набридає.

— Аби в тебе було більше ТП. І не так боліло, коли посилаєш. Ми б краще говорили.

— Якби бажання були кіньми, жебраки їздили б верхи. Останній раз кажу, спи.

Ейвері заснув, Люк і собі почав дрімати. Перший крок, який запропонувала Морін, був незграбний, що той автомат із льодом, біля якого вони розмовляли, але треба визнати, що крок в’язався з усіма деталями, які Люк встиг помітити: запилюжені камери, плінтуси, на яких уже давно облущилась фарба, і її не оновлювали, електронна картка для ліфта, недбало полишена на видноті. Люк знову подумав, як цей заклад схожий на ракету з вимкненими двигунами, що летить уже тільки за інерцією.

18

Наступного дня Вайнона відвела Люка на поверх «С», де його нашвидкуруч обстежили: тиск, пульс, температура, рівень О2. Коли Люк спитав, що далі, Дейв поглянув у планшет, радісно всміхнувся (наче ніколи не штовхав його на підлогу) і сказав, що на сьогодні за графіком усе.

— У тебе вихідний, Люку. Розважайся.

Він виставив уперед долоню. Люк усміхнувся навзаєм і дав Дейву «п’ять», тим часом міркуючи про записку Морін: «Коли закінчаться тести, в тебе буде максимум три дні».

— А завтра? — спитав він, поки вони верталися до ліфта.

— Завтра видно буде, — сказав Дейв. — Тільки так і не інакше.

Когось ця ситуація могла б влаштувати, тільки вже не Люка. Йому хотілося б мати більше часу на обміркування плану Морін (а радше на прокрастинацію), але він боявся, що його час тут майже сплив.

«Вибивайло» перетворилося на щоденну розвагу на інститутському майданчику, і грали майже всі, хоч потроху. Люк став у коло і хвилин десять ухилявся від ударів разом з іншими дітлахами, а тоді сам підставився під м’яч. Замість того щоб поповнити лави вибитих, він перетнув асфальтований квадрат із баскетбольним кошиком,