Читати книгу - "Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій"

Але здебільшого ми вивчали своїх бактеріальних друзів та ворогів лише по одному чи по два за раз, а не як динамічні та різноманітні спільноти, що є їхнім природним станом. Тепер ми знаємо, наприклад, яка суміш бактерій домінує в роті з приємним запахом, стійкому до хвороб горлі й травному тракті здорової людини, свині чи курки. А чи готові ми зробити наступний крок – визначати ідеальний мікробний склад, щоб зробити, скажімо, медичну пов’язку несприйнятливою до Staphylococcus aureus або кухонну дошку негостинною для сальмонели?

Навіть після того, як ми схарактеризуємо широту нашого мікробного довкілля, завдання ще не буде виконано. Як і будь-яка екосистема, мікробні спільноти еволюціонують і страждають від різного роду згубних впливів. Талер малює перед нами майбутнє, у якому ми постійно будемо моніторити цю невидиму динаміку. У зовнішньому середовищі такий моніторинг може бути розширенням технології, що вже розробляється для виявлення біотерористичних загроз. На більш особистому ж рівні Талер передбачає, що лікарі підходитимуть до медичних оглядів з еквівалентом високопотужного мікроскопа, перевіряючи, щоб усі правильні мікроби були в потрібному місці та в оптимальній рівновазі. Варто також задуматись, каже він, що потрібне для розпізнавання та плекання людей, які не лише отримують користь від своєї здорової мікрофлори самі, але й поширюють її на інших.

Повертаючись до харчів та напоїв, де ми, люди, робимо перші дитячі кроки з приручення мікробів: науковці давно ставлять собі питання, чи не час вийти за межі культивованих йогуртів та сирів, повернувши назад представників мікробного життя, що колись насичували м’ясо, яке звисало з наших крокв, а також городину й зерно, які ми примітивно зберігали в льохах і коморах.

«Ідея умисного повернення бактерій у м’ясо чи городину змушує працівників Служби безпеки та перевірки харчових продуктів нажахано закочувати очі, – каже мікробіолог Служби сільськогосподарських досліджень Тодд Келлевей. – Але насправді не можна казати, що природа не терпить порожнечі – вона її любить. Вона дає “поганцям” шанс щось зробити». Якщо його колеги зуміють переступити через свої табу, каже Келлевей, цілком може знайтись застосування для таких препаратів, як спреї для м’яса та городини з умістом «протипсувних організмів» на кшталт кислототвірних лактобацил.

«Люди живуть у світі, що також є живим, – робить висновок Талер. – Намагання помістити себе в стерильне середовище не йде нам на користь. Значно краще було б навчитися жити в тісному зв’язку з нерозривним, неперервним світом живого».

Частина. VII. Зміцнення хворого

Арсенали [тіла] для відбивання бактерій є настільки потужними та містять так багато різних захисних механізмів, що від них нам загрожує більша небезпека, ніж від агресорів. Ми живемо серед вибухових пристроїв; ми заміновані.

Льюїс Томас, лікар та імунолог (1978)

Дракон усередині

До сьогодні запах перезрілого гарбуза викликає в Кевіна Трейсі спогади про травневий вечір 1985 року, коли до відділення невідкладної допомоги Нью-Йоркської лікарні надійшла маленька дівчинка з жахливими опіками. На той час Трейсі вже два роки проходив при цій лікарні стажування на нейрохірурга. В 11-місячної Дженіс були обварені понад 75 % тіла. Незадовго до того вона підлізла під ноги своєї бабусі, якраз коли та розвернулася від плити з баняком окропу. Поки Трейсі закінчував огляд тяжко ушкодженої дитини, медсестри змащували тіло Дженіс товстим шаром антибіотичного крему «Сільваден». Його різкий солодкавий запах став для Трейсі постійним нагадуванням про ту ніч і весь наступний неспокійний місяць.

Трейсі розумів, що шанси Дженіс вижити були доволі слабенькими, бо навіть найтовщий шар антибіотичної мазі не міг замінити їй втрачену шкіру – бар’єр тіла від невидимого моря бактерій, що її оточували. Щойно ці бактерії просочуються далі шкіри та слизових оболонок, результатом може бути запалення (сепсис) усього організму, малозрозумілий стан, причиною якого в 1980-х роках вважалися бактеріальні токсини. Сепсис часто стає смертельним, коли набуває хоча б однієї з двох тяжких форм. У Дженіс були обидві.

На четвертий день перебування дитини в лікарні тиск у неї почав стрімко падати до нуля, оскільки її кровоносні судини раптом стали так протікати, що рідина з них порозливалась у навколишні тканини. Маленька дівчинка перебувала в стані септичного шоку. Упродовж дванадцяти годин Трейсі з десятком інших лікарів та медсестер намагалися зберегти дитинці життя судинозвужувальними препаратами та вливаннями великої кількості внутрішньовенної рідини. Весь цей час вони усвідомлювали, що, якщо шок триватиме більш ніж півдня, їхні зусилля виявляться недостатніми, щоб урятувати її органи та кінцівки. Вони просто не знали, коли її стан покращиться і чи станеться це взагалі.

О дев’ятій годині наступного ранку тиск Дженіс підвищився й стабілізувався майже так само швидко, як до того впав. Вона не втратила жодного пальчика, але, ймовірно, перенесла ушкодження легень, нирок та інших органів. У наступні три тижні організм Дженіс поступово відходив від кризи, і на перший день її народження всі рідні зібралися в лікарняній палаті, щоб відсвяткувати цю подію з повітряними кульками та шоколадним тортом.

Наступного ж дня, коли Дженіс закінчувала обідати з пляшечки на руках у медсестри, у неї раптом закотились очі, а кардіомонітор видав рівну лінію. Трейсі згадує цей сюрреалістичний досвід: як він прибіг на крики медсестри, почав робити штучне дихання й допомагати кардіохірургові в безуспішних спробах перезапустити серце дівчинки. Переживши блискавичний удар септичного шоку, маленька Дженіс урешті стала жертвою відмови внутрішніх органів, викликаної його більш прихованим родичем – тяжкою формою сепсису.

Але ж чому так сталось? Ані тоді, ані зараз ніхто поки не зрозумів, чому тяжка форма сепсису або септичного шоку розвивається в одних пацієнтів, але не в інших. Іноді очевидною причиною здавалася присутність у хворого непереборної бактеріальної інфекції. В інших же випадках, на кшталт маленької Дженіс, бактерії, що викликали цей стан, залишалися настільки прихованими, що не виявлялись аналізами крові та сечі або під час розтину.

«Той випадок настільки засмутив і вразив мене, що змінив напрям розвитку моєї кар’єри, – каже Трейсі. – Замість того щоб стати нейрохірургом, я обрав дослідження сепсису». Хоч у свідоцтвах про смерть його згадують рідко, сепсис убиває близько чверті мільйона американців щороку, часто як «ускладнення» тяжких травм, хірургічних операцій або хронічних захворювань. «Щоразу як ви чуєте, що сьогодні, у наш час, хтось помирає від бактеріальної інфекції, – каже Трейсі, – істинною причиною майже завжди є сепсис».

Найбільшому ризику його розвитку піддаються люди з серйозними опіками тіла, імунодефіцитом, діабетики та паралізовані. В останніх двох групах погана циркуляція крові та відкриті ранки підвищують схильність до бактеріального зараження крові. Паралізований актор Крістофер Рів, наприклад, помер від сепсису в результаті інфекції пролежню, поширеної проблеми серед прикутих до ліжка чи інвалідного візка. За оцінками фахівців, мільйони інших людей щороку стають жертвами сепсису на останніх стадіях смертельних недуг, таких як рак чи серцево-судинні захворювання.

І хоча сепсис може запускатись у дію присутністю на заборонених територіях будь-якого роду бактерій, одні види мікробів пов’язані з ним більше за інших. Одним із найбільш сумновідомих є смертоносний штам МРЗС USA300, що вбив 21-річну зірку студентського футболу Рікі