Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

сусідів, то й не знали б, що робити. Похорони відбулися за день, а вже тої ж ночі хата, де жив Казимир Грабовський до того, як його родину відправили до Сибіру, і де він оселився зараз, запалала. Від неї загорілася хата сусідів, теж поляків, які повернулися до свого обійстя разом із німцями. Обидві оселі згоріли вщент. Самого Грабовського знайшли на подвір’ї. Голова його була розрубана сокирою, котра валялася поруч. Поліцейські кинулися до обійстя Когутів, але там вже нікого не було. Хату підпалили, не давши сусідам навіть нічого з неї винести. Але є мабуть Бог на небі, бо одразу, як зайнявся дах і поліцейські пішли геть, пішов рясний дощ і загасив пожежу. Згоріла лише солом’яна стріха. Когутів оголосили в розшук, але вони наче у воду канули. До справи підключилися німці: адже хіба це правильно, коли вбивають начальника сільської поліції? Де ж тут так званий німецький орднунг, тобто порядок? Немає порядку! Тому винних треба знайти та покарати, от тоді й буде справжнісінький орднунг!

Але й ці заходи не дали результату, бо важко когось шукати, коли тобі ніхто не допомагає, а навпаки, ставлять палиці в колеса. Грабовський встиг багато кому додати лиха у цьому житті, тому за його наглою смертю ніхто не жалкував: здох то й здох! Туди тобі й дорога!

Спочатку Когути дісталися далеких родичів Марії — Прохоренків, які мешкали в Драгоманівці, кілометрів за двадцять від Стасова. Ті не дуже зраділи, коли їм на голову, гола та боса, звалилася родина, та ще й з двома маленькими дітьми, але переночувати впустили. Після сніданку чоловіки вийшли надвір, покурити та погомоніти.

— Ти мені вибачай, Василю, але часи нині сам знаєш які. Важкі часи… От ви чого зі Стасова втекли?

— Та є чого, — важко зітхнув Василь, — довго розповідати.

— А я наче нікуди й не поспішаю… Адже у мене теж є діти, і ризикувати родиною не хочу. У нас на тому тижні дві родини ось так… І сліду не залишилося!

— Брехати не буду. Я вбив поліцейського. Він застрелив моїх батьків, я вбив його. Око за око, зуб за зуб…

— Оце-то так… Отже, поліцейського? І тебе, мабуть, шукати будуть?

— Вже шукають.

— І ти прийшов сюди? Наразити на небезпеку усю мою родину?

Василь знизав плечима:

— Що ж… Ми підемо.

— Ну… Може, трошки відпочинете? А коли підете?

Василь важко глянув на Володимира:

— А зараз і підемо. Маріє! Збираймося та ходімо.

Жінка вискочила з хати:

— Що? Куди йдемо? Ти що, з глузду з’їхав?

— Ходімо, Маріє, нам тут місця нема…

— Не ображайся, Марійко. Адже у мене теж діти… Не ображайся…

Вони пішли геть того ж ранку: Марія з дитям на руках, і Василь, який вів за руку Славуню, несучи за спиною мішок із нехитрим скарбом. У першому ж селі, до якого ледь дотеліпалися, знайшли стареньку покинуту хату, прибрали там і стали жити, зареєструвавшись у місцевого війта під прізвищем Дацьківи. А в сорок четвертому, коли село звільнила Червона армія, Василя, незважаючи на те, що годував двох дітей, забрали до армії. Марія залишилася сама… Ще за місяць добрий сусід шепнув, що нею цікавилися бандити з Армії Крайової. Вона зрозуміла, що поляки не подарують ні їй, ні її дітям вбивство Казимира Грабовського, тому тієї ж ночі, нашвидкуруч зібравшись, зникла з дітьми. З великими труднощами дісталася до Великої Прошеви. Порожніх обійсть і тут було доста. Відплакавши своє вночі у брудну подушку, вранці взялася до роботи.

РОЗДІЛ 21

ВЕЛИКА ПРОШЕВА, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ

ОБЛАСТІ. СЕРПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ 1944 РОКУ

— Марусино! Гей, Марусино! — хтось легенько стукав у шибку.

За вікном стояла глуха ніч. Марія міцно спала, бо цілісінький день важко працювала. Попервах у колгоспі, який був утворений одразу після того, як на Тернопільщину повернулася Червона армія. Ніхто навіть і рипнутися не встиг, та й нікому було рипатися, майже усіх чоловіків забрали в армію, в селі залишилися жінки, діти та старі. А подекуди, де чоловіків не було, брали й жінок, адже на війні усім роботи доста… Багато хто воювати за совєти не бажав і пішов у ліси, у повстанці, хтось ховався, але ж довіку ховатися не будеш! І всі дуже швидко опинилися у колгоспах, бажали вони цього чи ні. А після праці на колгосп, працювала ще вдома. Восени на городі багато роботи — адже дітей треба було чимось годувати. А тут ще нова біда: почали набирати контингент для роботи в донецьких шахтах. Згоди не дуже питали.

— Країні потрібне вугілля! Для перемоги потрібні сталь, чавун, хліб… А цього не виробиш без вугілля! А шахти усі німцями затоплені, а шахтарі: хто загинув, хто в армії… Треба, розумієте?

Хто не розумів, брали силою, відправляючи у теплушках точнісінько так, як ще півроку тому німці відправляли на примусові роботи в Німеччину.

— Марусино, прокинься!

Нарешті вона почула стукіт, прокинулася і з трудом розліпила очі.

— Марусино! — настирливо стукали у шибку.

— А щоб вам! І вночі спокою від вас нема… — вона спустила ноги на прохолодну підлогу і лише потому второпала, що її назвали так, як не називали вже майже з початку війни.

— Хто там?

— Марусино, відчини! Світла не запалюй!

— Хто ви? Щось не впізнаю… Мати Божа! Пан Коцький!

— Ну, ну, Марусино, я вже давно не Пан Коцький, ниньки я Гордій. Про Коцького забудь. Ну, як ти тут? Давно ми не бачилися!

Марія сумно посміхнулася. Псевдо Пан Коцький нагадало їй часи, коли були живими і тато з мамою, і Любко… Невгамовний непосидючий Любко… І Василь був вдома, а з ним затишно та спокійно.

— Маріє, чув, що Василя забрали в армію? Тяжко самій дітей годувати?

— Та хіба лиш я бідую? Усі зараз так живуть. Війна!

— Так, Маріє, війна. А на війні, буває, і вбивають, а буває, і ранять. Ми зараз тут неподалік базуємося. В останній сутичці двох наших поранило, їм би десь перепочити та підлікуватися.

— Та де ж у мене?.. — жінка розгублено окинула поглядом помешкання: піч займала мало не третину кімнати, де стояв стіл із двома вузькими лавами. З кухні можна було зайти ще в одну кімнатку, зовсім маленьку. Там стояло ліжко, на якому спали Марія з дітьми. Льох біля хати з невеличким сарайчиком для дров і старенький хлів, що вже покосився — ось і все обійстя. Де ж тут поранених сховати? Гордій одразу зрозумів вагання господині. Давно її знав, жінка розумна та