Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Стравлюючи два народи, котрі віками жили поруч, німці мали надію, і небезпідставну, що тим самим відвернуть їх увагу від боротьби з ними. А тут багато й не треба було, бо історично стосунки між українцями та поляками, густо замішані на крові, кинь лише іскру, то так спалахне! Начальником поліції у Стасові поставили Казимира Грабовського, Бог знає, яким вітром занесеного з Сибіру, куди його вивезли ще у 1940 році. Десь там загинула його жінка, і дарувати цього він нікому не збирався. Щось зламалося у його психіці, і він чомусь вважав винним у всіх своїх бідах колишніх односельців- українців. Обер-лейтенант Штольц був дуже задоволений новим начальником поліції. Усі його накази виконувалися та перевиконувалися, внаслідок чого полум’я взаємної ненависті між поляками та українцями, зерна якої дбайливо висаджували та щедро поливали братерською слов’янською кров’ю гітлерівці, продовжувало розгорятися.

Марія у сорок третьому стала мамою вдруге: народила сина, якого назвали Данилом. Славуня у тому страшному сорок першому році благополучно одужала завдяки лікам, що були здобуті за допомогою Тетяни Бачинської. Кожного разу, коли Марія ходила до церкви, у своїх молитвах згадувала її теплим словом.

А ось Любко… Мати у той день посивіла, а батько… Батько захворів на серце і ледь не помер. Одразу після одужання донечки, Марія включилася в суспільне життя села. Василь-Гордій запропонував односельцям увічнити пам’ять полеглих за волю України: насипати високу могилу та встановити хреста. Марія із радістю очолила цю справу: адже серед тих, хто загинув, був і її брат Любко. Чому б не спорудити пам’ятник і йому? За місяць могилу було вивершено. Встановили великого дерев’яного хреста, а знизу влаштували місце для квітів. Вийшло дуже гарно і сумно…

Коли пічник пішов працювати війтом, то узяв до себе Марію за секретарку. Вона радо допомагала йому, аж поки Гордій-Василь не мусив зникнути. Жінку допитали, але вона лише знизувала плечима: війт не повідомляв її, куди йде. Так і цього разу, пішов, а куди — вона не знає. Нічого підозрілого не помітила, бо в неї і вдома клопоту багато: двоє діточок, город, сад, худоба…

— Адже солдатам фюрера теж треба щось їсти, хіба ні?

На таку постановку питання ніхто не міг заперечити, лише Казимир Грабовський дивився на неї важким поглядом очей, наче відлитих з олова: нерухомих та байдужих.

— Що, дивишся? — доволі жорстко запитала Марія, — чи, може, ти будеш годувати армію непереможного фюрера?

На неголеній шиї начальника поліції смикнувся борлак, а рука сіпнулась до кобури.

— Грабовський! — спинив його обер-лейтенант.

Йому зовсім не хотілося, щоб той вбив гарну секретарку, охайну у веденні документації, та ще й навчену друкувати на машинці. Кого потім шукати на заміну у цьому, Богом забутому, селі? Це ж не фатерлянд, не Франція і навіть не Тернопіль, який місцеві мають за столицю світу, хоча насправді це задрипане містечко на кшталт першого- ліпшого великого німецького села.

— Грабовський, припиніть негайно!

Поляк скрипнув зубами і зробив крок назад, німець пригрозив йому пальцем. На цьому допит закінчився.

Пізно увечері, коли діти вже спали, свекор похропував, свекруха щось бурмотіла уві сні, а Василь з Марією теж почали роздягатися щоб нарешті влягтися в ліжко, у ворота хтось почав гамселити ногами. Захлинувся гавканням собака. За воротами щось нерозбірливо горлали і безупинно гатили важкими чоботями. Марія перезирнулася з чоловіком.

— Піду відчиню…

— Я з тобою…

Про всяк випадок Василь вхопив товстенного дрючка, а Марія стала біля собачої будки, готова відчепити Сірка. Яка не яка, а допомога… Не встиг Василь підняти клямку, як ворота розчахнулися, і на подвір’я ввалилися четверо поліцейських на чолі з Грабовським. Марія спустила з ланцюга собаку, але це не допомогло. Гримнув постріл, собака заскавчав і кінчився Сірко… Усі поліцейські були напідпитку.

— Що, курво, не захистить тебе твій німець? На!..

Василь покотився від міцного удару в щелепу.

— Відповідай, курво, де війт? Відповідай, бо застрелю! — Грабовський націлив пістолет Марії в очі.

— Не знаю. Бігме, не знаю… Хіба б я панові обер- лейтенанту не розповіла?

При згадці про обер-лейтенанта поліцейські перезирну- лися, але на Казимира Грабовського це ніяк не подіяло.

— Казіміже… — один із поліцейських поклав долоню на плечі начальнику.

— Пішов геть! — той струснув долоню і знов до Марії, — відповідай!

Тут на ґанок вийшов свекор, а за ним і свекруха. Жовтневий вечір був не з теплих, а вона вийшла босоніж, у нічній сорочці, з накинутою на плечі хусткою.

— Це хто там? — підсліпувато вдивляючись у нічну пітьму, запитав свекор.

— Відповідай, бо зараз його застрелю, — перевів пістолет на старого Казимир.

— Це хто? — перепитав свекор.

— Ти не розумієш, про що я запитую? — начальник поліції не цілячись вистрілив. У пітьмі не було видно, куди влучила куля, мабуть, кудись у груди, а може, просто в серце, бо Когут-старший одразу впав, покотившись із високого ґанку на землю, на яку за своє життя стільки пролив поту, а наразі ще й крові…

Усі на мить заклякли.

«Ось чому смерть з косою малюють! — майнула у Марії думка, — бо люди падають, мов трава під косою… Ось чому…»

Нічну тишу розірвав крик свекрухи:

— Олексо!!! — і тут же обірвався, бо пролунав другий постріл.

— Ну що, курво? Хай тобі буде!

— Мамо… Тату… Мамо!!! — зайшовся Василь, — ах ви ж!..

Він рвонувся у бік поліцаїв, але один із них вперіщив його прикладом і чоловік полетів на землю поруч із батьком.

— І запам’ятай, сучко німецька, якщо завтра не відповіси, де війт заховався, усіх повбиваємо…

Вони пішли, залишивши два мертвих тіла, які ще кілька хвилин тому були живими людьми, горе, та розчахнуті ворота…

На ґанок вийшла сонна Славуся і, протираючи оченята кулачками, запитала, побачивши діда та бабу:

— Мамо, а чого дід та баба на землю вляглися? Адже холодно… І татко…

Василь слабко ворухнувся, приходячи до тями.

— Не дивися, доню… Не дивися… Вони просто втомились від цього життя… Вони просто втомилися… Вони сплять… Гайда у хату, доню… У хаті тепло! Гайда у ліжечко…

— Мамо! Тату… — Василь вже очуняв і рачки підповз до нерухомих батьків, — мамо!!! Гади! Гади!! — він гамселив кулаком землю, ніби та була у чомусь винною.

— Васильку… Васильку… — Марійка лагідно гладила чоловіка по плечах.

На галас прибігли найближчі сусіди і з жахом дивилися на односельців, яких настигла нагла смерть. Ще сьогодні вранці вони були живі та здорові, сміялися та сумували, а сьогодні… Холодні та байдужі до усього лежали на власному подвір’ї…

Мертвих батьків занесли у хату. І Марія, і Василь розгубилися і якби не допомога