своїх балів і обідів, званих і незваних, вони зруйнували істинно законні узи, що зв’язували поміщиків з селянами; шкідливі, по-друге, на службовому поприщі — тим, що, даючи місця одним тільки байдикуючим родичам своїм, відняли у держави істинних ділових людей і відбили бажання служити в чесного чоловіка; шкідливі, зрештою, по-третє, духові уряду своїм двозначним життям — тим, що під личиною запопадливості до царя і добромисності, вимагаючи удаваної моральності від молодих людей і живучи розпусно в той же час самі, збудили обурення молоді, неповагу до старості й заслуг і схильність до вільнодумства справжнього у тих, котрі мають неміцні голови та здатні вдаватися до крайнощів. Не менше показний другий тип: несосвітенний мерзотник Загорецький, якого скрізь лають і, на подив, скрізь приймають, брехун, шахрай, але в той же час майстер догодити всякій скільки-небудь значній чи сильній особі, діставши їй те, до чого вона гріховно ласа, готовий, у разі потреби, зробитися патріотом і ратоборцем моральності, запалити вогнища й на них віддати полум’ю всі книги, які тільки є на світі, а в тому числі й творців навіть самих байок за їхні вічні насмішки з левів та орлів, і сим виявивший, що, не боячись нічого, навіть найганебнішої лайки, боїться, однак, насмішки, як чорт хреста. Не менш показний третій тип: недоумкуватий ліберал Репетилов, лицар пустоти у всіх її вимірах, що гасає по нічних зібраннях, радіє, як бозна-якій знахідці, коли вдається йому припрягтися до якого-небудь товариства, котре шумить про те, чого він не розуміє, чого й розказати навіть не вміє, але котрого маячню слухає він розчулено, у певності, що втрапив нарешті на справжню дорогу і що тут криється дійсно якесь громадське діло, котре хоч ще і не достигло, але як раз достигне, якщо тільки про нього пошумлять побільше, стануть частіше збиратися ночами та задерикуватіше між собою сперечатися. Не менше показний четвертий тип: недоумкуватий фрунтовик Скалозуб, який розумів службу єдино у вмінні розрізняти формені відзнаки, але за всього того утримав якийсь свій особливий філософсько-ліберальний погляд на чини, який зізнається відверто, що він їх вважає необхідними каналами, щоб потрапити в генерали, а там, про нього, хоч трава не рости; всі інші тривоги йому пусте, а обставини часу і віку для нього не головоломна наука: він щиро переконаний, що весь світ можна заспокоїти, давши йому у Вольтери фельдфебеля. Не менш показовий також тип і стара Хльостова, жалюгідна суміш пошлості двох віків, що утримала зі старовинних часів тільки одне пошле, із зазіханнями на повагу від нового покоління, з вимогами пошани до себе від тих самих людей, котрих сама зневажає, готова вилаяти вголос першого ліпшого за те тільки, що не так до неї сів чи перед нею повернувся, яка ні до чого не має ніякої любові й ніякої поваги, але покровителька арапчат, мосьок і людей штибу Молчаліна, — словом, стара погань у повному сенсі цього слова. Сам Молчалін — теж показовий тип. Влучно схоплена ця особа, безмовна, низька, що поки тихцем пробирається в люди, та в котрому, за словами Чацького, готується майбутній Загорецький. Таке збіговисько потвор суспільства, з яких кожен окарикатурив яке-не-будь міркування, правило, думку, спотворивши по-своєму законний смисл їхній, повинно було викликати на відсіч йому іншу крайність, котра виявилась яскраво в Чацькому. Спересердя та в справедливому обуренні проти них усіх Чацький переходить також у надмір, не помічаючи, що через це саме і через цей нестриманий язик свій він робиться сам нестерпним і навіть смішним. Всі особи комедії Грибоєдова сутнісно такі ж діти напівосвіченості, як Фонвізінові — діти неосвіченості, російські потвори, тимчасові, минущі особи, що утворилися серед бродіння нової закваски. Прямо-російського типу немає ні в кому з них; не чутно російського громадянина. Глядач залишається спантеличеним стосовно того, чим повинен бути росіянин. Навіть та особа, котра взята вочевидь за взірець, тобто сам Чацький, показує тільки стремління чимось стати, висловлює тільки обурення проти того, що негідне і мерзенне в суспільстві, але не дає в собі взірця суспільству.
Обидві комедії погано відповідають сценічним умовам; у цьому сенсі нікчемна французька п’єса за них краща. Зміст, взятий у інтригу, ані зав’язаний міцно, ані майстерно розв’язаний. Здається, самі коміки про нього не багато дбали, бачачи крізь нього інший, вищий зміст і співвідносячи з ним появи і виходи осіб своїх. Ступінь потрібності побічних характерів і ролей виміряна також не стосовно героя п’єси, але стосовно того, скільки вони могли поповнити і пояснити думку самого автора присутністю своєю на сцені, скільки могли собою домалювати єдність всієї сатири. У протилежному ж випадку — тобто якби вони виконали і ці необхідні умови всякого драматичного твору і змусили кожну з осіб, так влучно схоплених і створених, вивертатися перед глядачем у живій дії, а не в розмові — це були б два високі твори нашого генія. І тепер навіть їх можна назвати істинно громадянськими комедіями, і подібного вираження, скільки мені здається, не прибирала ще комедія у жодного з народів. Є сліди громадянської комедії у давніх греків; але Аристофан[192] керувався більше особистим ставленням, нападав на зловживання одного якого-небудь чоловіка і не завжди мав на увазі істину: доказом того те, що він дерзнув висміяти Сократа. Наші коміки були спонукувані суспільною причиною, а не власною, повстали не проти однієї особи, а проти цілої безлічі зловживань, проти відхилення всього суспільства від прямої дороги. Суспільство зробили вони ніби власним своїм тілом; вогнем обурення ліричного запалала нещадна сила їхньої насмішки. Це — продовження тієї ж брані світла з темрявою, внесеної до Росії Петром, котра всякого благородного росіянина робить уже мимовільно ратником світла. Обидві комедії аж ніяк не творіння художні й не належать фантазії письменника. Потрібно було багато накопичитися сміттю та мотлоху всередині землі нашої, щоб з’явилися вони майже самі собою у вигляді якогось грізного очищення. Ось чому по слідах їхніх не з’являлося в нашій літературі нічого до них подібного і, ймовірно, довго не з’явиться.
Зі смертю Пушкіна зупинився поступ поезії нашої вперед. Це, однак, не означає, що дух її загас; навпаки, він, як гроза, невидимо накопичується вдалині; сама сухість і духота у повітрі віщують його наближення. Вже з’явилися і тепер люди не без талантів. Але все ще перебуває під сильним упливом гармонійних звуків Пушкіна; ще ніхто не може вирватись з цього зачарованого, ним окресленого кола і показати власні сили. Ще навіть не чує ніхто, що довкола нього настав інший час, утворилися стихії