Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"

  Без шуму.

Тут від самого розміщення слів ніби чується велич заглибленої в себе людини.

Від Крилова одразу можна перейти до іншої сторони нашої поезії — поезії сатиричної. У нас у всіх багато іронії. Її видно в наших прислів’ях і піснях і, що найбільш дивовижно, часто там, де видимо страждає душа й не схильна зовсім до веселощів. Глибина цієї самобутньої іронії ще перед нами не розкрилася, тому що, виховуючись усіма європейськими вихованнями, ми й тут віддалилися від рідного кореня. Схильність до іронії, однак, утрималась, хоч і не в тій формі. Важко знайти росіянина, в котрому б не поєднувалось разом з умінням перед чим-небудь істинно благоговіти властивість з чого-небудь істинно посміятись. Всі наші поети мали в собі цю властивість. Державін крупною сіллю розсипав її у більшій половині од своїх. Вона є у Пушкіна, у Крилова, у князя Вяземського; вона чутна навіть у таких поетів, котрі в характері своєму мали ніжну, меланхолійну схильність: у Капніста, у Жуковського, у Карамзіна, у князя Долгорукого[180], — вона є щось споріднене нам усім. Природно, що у нас повинні були розвинутись письменники власне сатиричні. Уже в той час, коли Ломоносов настроював свою ліру на високий ліричний лад, князь Кантемір[181] знаходив поживу для сатири і хльоскав нею дурощі суспільства на самому початку його. В різні епохи з’являлося у нас багато сатир, епіграм, насмішкуватих перелицювань навиворіт найвідоміших творів і всякого роду пародій їдких, злих, котрі залишаться, напевно, завжди в рукописах і в котрих всюди видно велику силу. Варто згадати пародії князя Горчакова[182], сатиру на літераторів Воєйкова — «Дім для божевільних»[183] і талановиті пародії Михайла Дмитрієва[184], де жовч Ювенала[185] з’єдналася з якоюсь особливою слов’янською добродушністю. Але сатира скоро попросила собі поприща просторішого і перейшла в драму. Театр почався у нас так само, як і скрізь, спочатку наслідуваннями; потім стали пробиватися риси оригінальні. У трагедії з’явились моральна сила і незнання людини в умовах обраної епохи і віку; в комедії — легкі насмішки зі смішних сторін суспільства, без погляду в душу людини. Імена Озерова[186], Княжніна[187], Капніста, князя Шаховського[188], Хмельницького[189], Загоскіна[190], О. Писарєва[191] пам’ятаються з повагою; але все це зблідло перед двома яскравими творами: перед комедіями Фонвізіна «Недоросток» і Грибоєдова «Горе з розуму», котрі вельми дотепно назвав князь Вяземський двома сучасними трагедіями. В них уже не легкі насмішки зі смішних сторін суспільства, а рани і хвороби нашого суспільства, тяжкі зловживання внутрішні, котрі нещадною силою іронії виставлені в очевидності вражаючій. Обидві комедії взяли дві різні епохи. Одна вдарила по хворобах від неосвіченості, друга — від хибного розуміння освіченості.

Комедія Фонвізіна вдаряє по огрубілому звірству людини, що пішло від довгого, нечутливого, непорушного застою у віддалених закутках і глушині Росії. Вона виставила так страшно цю кору огрубілості, що в ній майже не впізнаєш росіянина. Хто може впізнати що-небудь російське в цій злобній істоті, сповненій тиранства, якою є Простакова, мучителька селян, чоловіка і всього, крім свого сина? А між тим відчуваєш, що ніде в іншій землі, ні у Франції, ні в Англії, не могла створитися така істота. Ця безумна любов до свого дітища є наша сильна російська любов, котра в людині, що втратила свою гідність, виразилася в такому спотвореному вигляді, в такому дивному поєднанні з тиранством, — так що, чим більше вона любить своє дитя, тим більше ненавидить усе, що не є її дитям. Потім характер Скотиніна — інший тип огрубіння. Його неоковирна природа, не отримавши на свою долю ніяких сильних та несамовитих пристрастей, обернулась на якусь більш спокійну, у своєму роді художню любов до скотини замість людини: свині стали для нього тим самим, що для любителя мистецтв картинна галерея. Потім чоловік Простакової — нещасна, забита істота, в котрій і ті слабкі сили, які трималися, забиті погейкуванням дружини, — повне притуплення всього! Зрештою, сам Митрофан, котрий, нічого не маючи злобного в своїй природі, не маючи бажання принести комусь нещастя, стає непомітно, з допомогою потурань та пестощів, тираном усіх, і найбільше тих, котрі його найсильніше люблять, тобто матері й няньки, так що завдавати їм образ — стало йому за насолоду. Словом, особи ці ніби вже не російські; важко навіть і впізнати в них російські якості, за винятком хіба що однієї Єремеєвни та відставного солдата. З жахом чуєш, що вже на них не подієш ні впливом Церкви, ні звичаями старовини, від котрих затрималось в них одне пошле, і тільки одному залізному закону тут місце. Все в цій комедії видається потворною карикатурою на російське. А між тим немає нічого в ній карикатурного: все взяте живцем з природи і перевірене знанням душі. Це ті непереборно-страшні ідеали огрубіння, яких може сягнути тільки одна людина Російської землі, а не іншого народу.

Комедія Грибоєдова взяла інший час суспільства — виставила хвороби від хибно зрозумілої освіти, від прийняття дурних світських дрібниць на місце головного — словом, узяла донкішотську сторону нашої європейської освіти, незв’язну суміш звичаїв, що зробила з росіян ні росіян, ні іноземців. Тип Фамусова так само глибоко осмислений, як і Простакової. Так само наївно, як хвастається Простакова своїм неуцтвом, він хвастається напівосвіченістю, як власною, так і всього того стану, до якого належить: хвастається тим, що московські дівиці верхні виводять нотки, слівця два не скажуть, все з кривляннями; що двері у нього відкриті для всіх, як званих, так і незваних, особливо для іноземних; що канцелярія у нього набита ріднею, яка нічого не робить. Він і благопристойний статечний чоловік, і гульвіса, і читає мораль, і майстер так пообідати, що в три дні не перетравиться. Він навіть вільнодумець, коли збирається з подібними до себе старими, і в той же час готовий не допустити на постріл до столиць молодих вільнодумців, ім’ям котрих узиває всіх, хто не підкорився прийнятим світським звичаям їхнього товариства. За сутністю своєю це одна з тих вивітрених осіб, у котрих, за всього їхнього світського comme il faut, не залишилося зовсім нічого, котрі своїм перебуванням у столиці та службою так само шкідливі суспільству, як інші йому шкідливі своєю неслужбою і огрубілим перебуванням на селі. Шкідливі, по-перше, власним маєткам своїм — тим, що, віддавши їх до рук найманців та управителів, вимагаючи від них тільки грошей для