Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Нарешті, вирішивши повернутися на берег, я помітив біля своїх речей старого з довгою бородою. Його тіло було вкрите водоростями та риб'ячими лусками, а шкіра мала дивний відтінок — чи то синюшний, чи то зеленуватий. У темряві важко було зрозуміти точний колір, але було очевидно, що цей чоловік проводив більшість часу у воді. Його очі, проте, були дружелюбними, хоча й трохи насмішкуватими. Він дивився на мене з цікавістю, коли я підійшов до своїх речей і почав одягатися.

——— Гарна сьогодні ніч, чи не так, панове? — нарешті сказав він своїм хрипким голосом.

До того часу я вже закінчував застібати свій пояс, на якому висіли два пістолети і ніж. Мимоволі задумався, чому я не користуюся пістолетами, але ця думка швидко зникла, коли я почав робити перев'яз через плече, щоб мати доступ до самопалу в будь-який момент. Все ж він був надійніше…

——— Так, гарна ніч, — відповів я, киваючи дідові, — спокійна.

——— І вода сьогодні тепла, чи не так? — продовжив він, трохи нахиляючись уперед.

Я недовірливо поглянув на старого. Його слова здавалися надто дивними, враховуючи його зовнішній вигляд.

——— Тепла, — промовив я, намагаючись не показати свого здивування.

Старий лише посміхнувся своїм зморшкуватим обличчям, і я відчув, як рука інстинктивно потягнулася до вуха, щоб перевірити, чи сережка на місці. Це було щось, який я виконував несвідомо.

——— Сідай поруч, — вказав дід рукою на пісок біля себе.

Я присів поруч, струшуючи волосся, щоб воно швидше висохло. Вологі пасма падали на обличчя, лоскочучи шкіру, але це було навіть приємно після довгого плавання. 

Ми сиділи мовчки. Я відчував, як мене огортало відчуття тривоги, ніби цей старий був тут не просто так. Його присутність навіювала думки про щось важливе. Я намагався зрозуміти, хто він, що він тут робить. Нарешті, коли зібрався запитати це напряму, його вже не було. Він зник так раптово і тихо, що я навіть не почув кроків. Лише порожнє місце поряд і дивне відчуття порожнечі всередині мене. 

Я зітхнув і піднявся на ноги. Море знову занурилося в свій тихий ритм. Хвилі м’яко билися об берег, наче ніколи й не було цього загадкового гостя. Пройшовши кілька кроків, я зупинився і оглянувся, намагаючись побачити хоч якусь ознаку того, що це не було маренням. Але навколо панувала тиша. 

Вирішивши, що прогулянка допоможе трохи відволіктися, я рушив уздовж берега. Час від часу якісь рибини виринали з-під поверхні, створюючи невеликі бризки. Їхній рух був неспішним, але це чомусь мене заспокоювало. Я намагався насолоджуватися цим моментом спокою, але думки невпинно кружляли навколо старого. 

Наступного ранку ми вирушили на північ. Подорож не обіцяла нічого особливого. Лише ритм кроків і дика природа навколо. 

Ще через день ми дісталися до озера. Вода у ньому була чиста, майже прозора, а посередині виднівся невеликий острів, на якому стояв старий храм. Його обриси були розмиті туманом, але від нього віяло чимось стародавнім.

——— Я все перевірю, — сказала Фіра і рвонула в бік храму. 

Її широкі крила розрізали повітря, і в одну мить вона зникла в тумані. Минуло кілька хвилин, поки я не почув звук її кроків, коли вона приземлилася поряд. Її зазвичай стриманий вираз обличчя був наповнений чи то тривогою, чи то здивуванням.

——— Там дехто є, — схвильовано сказала вона. 

Її очі блищали від неспокою, і це було рідкісним для Фіри. Щось всередині мене напружилося. Я віддав наказ оточити храм з різних боків, щоб уникнути пасток, і взяв пістолети в обидві руки. Це був один з небагатьох випадків, коли я вирішив, що вони будуть більш доречні.

Храм був величезним. Високі арочні вікна пропускали слабке світло, яке грало, відкидаючи довгі тіні. Здавалося, що це місце колись було священним, але тепер його спіткала занедбаність і забуття. Ні ікон, ні фресок на стінах. Лише густий шар пилу і павутиння, що звисало з кутків.

Але тут я побачив її. Ніка стояла біля одного з вікон у довгій білій сорочці та червоних черевиках. Її розпущене волосся плавно спадало на плечі. Кожен його пасмо здавався мені чимось надзвичайно тендітним. Серце забилося швидше…

Її червоні черевики різко контрастували з її білим вбранням і темними кам’яними підлогами, роблячи її образ одночасно вразливим і загадковим. Я не міг відірвати від неї очей.

Кожен раз, як бачив її, думки починали плутатися. Кожен її погляд, кожен дотик або навіть її відсутність мали для мене надмірне значення. І зараз, стоячи тут, у цьому занедбаному храмі, я відчув, як мої щоки запалали. Я швидко сховав пістолети за пояс, ніби вони могли викликати в неї ще більше тривоги, і повільно підійшов ближче. Її тендітна постать здавалася ще більш вразливою, ніж зазвичай.

Ніка не озирнулася. Але я побачив, як її плечі ледь помітно здригнулися, коли вона почула мої кроки. Потім провела руками по обличчю, ніби намагаючись витерти сльози. 

——— Навіщо ти прийшов? — тремтячим голосом запитала вона. 

Її слова врізалися в мене, залишаючи після себе гіркий післясмак. Це питання було простим, але сповненим такої глибини, що я не одразу знайшов, що відповісти. Я просто підійшов ближче, бажаючи доторкнутися до неї, відчути тепло її тіла, але вона зробила кілька кроків убік, ніби не хотіла цього контакту. Її відмова була тихою, але жорстокою. Я міг би відступити, але почуття, які я до неї відчував, змусили мене стояти на місці. Я не знав, як виразити словами те, що зараз відбувалося всередині мене. Занадто довго я тримав ці емоції при собі. І зараз, коли вона стояла переді мною, відштовхуючи мене, я відчував, що вона знову віддаляється.

——— Просто йди звідси, залиш мене в спокої, — сказала Ніка, навіть не дивлячись на мене. 

Її голос був низьким, майже зламаним. Кожне її слово, кожна нотка в її голосі пробивалася до самого серця, змушуючи відчувати себе безсилим. Її біль був очевидним, і хоч я відчайдушно хотів допомогти, я знав, що зараз вона не готова прийняти мою допомогу. Наша зустріч була взагалі не такою, як я собі уявляв.