Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
По дорозі встигаємо обговорити те, що я дізналась з книжок, а також мої здогади. А після вечері сидимо в бібліотеці. Цього разу робота йде і швидше, і веселіше.
Теодор всі ці роки, від самого Гленнового народження, займався пошуками ліків. Вони й вивели його на камінь Міана.
— Я готовий був заплатити будь-яку ціну, щоб його дістати. Навіть піти на злочин. Вкрасти… Вбити…
Підтискаю губи.
— Засуджуєш?
— Не маю права, — відводжу погляд. — На твоєму місці, гадаю, діяла б так само.
Не брешу. Мені навіть уявити важко, що твориться в душі, в серці батька, який бачить як його дитя поступово згасає. За крихту надії можна віддати життя, свободу, все…
— Але мені пощастило, — дивний погляд пробігає по мені. Нервово натягую на коліна поділ сукні. Навіть не помітила, як за звичкою підібгала під себе ноги та скрутилась клубочком. Леді так не сидять, еге ж… — Дістати артефакт міг тільки той, хто має силу Регладуїна. І цим кимось виявилась Еванжеліна… тобто ти.
— Отже, вбивство відкладалось, як і крадіжка, — переводжу все на жарт, щоб розрядити обстановку. Хоч сміятись зовсім не хочеться. Ось це «ти» набатом бухкає у скронях. То я, чи все ж вона? — Як його дістати? Ховали камінь Клейвоант і Регладуїн. Але над захистом працювали виключно всі, — задумливо постукую пальцем по губах. — Що могли зробити майстер переміщення, телепат, керуючий життям та смертю та володар часу, щоб камінь ніхто не знайшов?
— Бачиш, — каже мені Емері, зручно вмощуючись за столом перед горою книг. — Що б вони не зробили, усі їхні чари потребують магії, постійного джерела, яке живитиме їх століттями. Такі джерела існують у місцях сили — стародавніх храмах, про які ти читала.
— Тобто він, швидше за все, в якомусь із них?
— Так, — відкидається на спинку крісла. — Я в цьому майже впевнений.
— Але це надто просто, Теодоре. Адже всі знають, де вони, чи не так?
— Так воно і є, але інших варіантів поки немає, — знизує плечима. — Припускаю, якщо у стародавніх не було вибору, де сховати камінь бажань. Тому вони пішли іншим шляхом — зробили так, щоб його було важко дістати, навіть якщо знаєш місце.
Замовкаємо. Я задумливо гризу подушечку великого пальця, Теодор знову занурюється в якийсь старовинний трактат.
— А скільки цих місць сили?
Підіймає погляд.
— Близько десяти по всій Вініконії. Одне навіть тут, недалеко від дому. Не більше доби їзди.
— Пам’ятаю, Хендрік сказав мені берегти сили до дня Міана, — смутно пригадую. Насправді той спогад хотілось би забути. Шкіру на спині стягує й щемить, наче на ній рубці. Але тепер починаю розуміти, навіщо було примушувати ще раз переживати той біль… — А отже, вони мені знадобляться. Можливо, проблема в цьому? В часі? Потрібно буде призупинити його?
Дивлюсь з надією. Раптом це невелика ниточка, що приведе до розгадки.
— День Міана? — супить брови. — Він післязавтра.
— Післязавтра? Так швидко!
Розумію, треба поспішати. А ми лише на пів дорозі. Й навіть гадки не маємо, наскільки правдиві наші припущення. Та й навіть, якщо й правдиві, я не знаю, як його дістати. Не вмію силою волі спиняти час, не явлюсь нащадком Регладуїна, і взагалі можу просто не впоратись.
Від сумнівів та страху все зіпсувати крутить у животі. Еванжеліна б напевно знала, як чинити. У спогадах вона впевнена у своїй силі. А я… я наче те сліпе кошеня…
— Швидше за все, саме в цей день артефакт можна буде дістати. Щоправда, ми встигнемо дістатись лише до одного храму, найближчого.
— А раптом ми помилились? Раптом все дарма, камінь навіть не у храмі, — частково озвучую свої страхи. Думки, що надія близько, і саме на фінішній прямій ми можемо її втратити, лякає.
— Краще спробувати хоча б щось, ніж сидіти, склавши руки. Правда?
Невпевнено киваю.
— Поїдемо верхи. Так швидше.
Складає старовинні книги у стопочку й відсовує на край столі. Бачу, що він уже все вирішив. Надія в його очах захоплює й лякає водночас.
— Я не вмію… — кусаю губи.
— Ева вміла, і досить добре.
Насуплююсь. Хочу нагадати, що я не Ева. Ображає, що він нас ототожнює. Не бачить за маскою справжню мене. Для нього я досі Ева…
Уважний погляд спиняється на мені.
— Ми можемо взяти карету, але це буде повільніше. Можемо поїхати верхи на моєму Вороні…
Спогади про грізного жеребця лякають ще більше, ніж самостійна їзда.
Хитаю головою.
— Тоді не треба.
— Женя, якщо ти боїшся, то краще не ризикуй. Ворон чудово впорається з подвійним навантаженням.
Нервово зчіплюю руки в замок. Ева вміла… Ева вміла спиняти час, їздити верхи, знала, як дістати камінь. У своїй показній слабкості вона була сильніша за мене. А я… я відчуваю себе вперше якоюсь недоЕвою… Жахливим замінником, підробкою…
— Ми можемо не встигнути... — хриплю. Голос зривається від емоцій.
— А ти ― зламати шию!
Резонне зауваження. Але воно так бісить. НедоЕва зламає шию, не дістане камінь, зіпсує усе, що тільки можна.
— «Ева чудово їздила верхи», — ти сам сказав. — вперто задираю підборіддя. Наче хочу щось довести… собі… йому… — Організм повинен пам'ятати.
— А якщо не пам’ятає? Крім того, кінь може відчути страх і також буде неспокійним.
— Я не буду боятися!
— Женя, якщо з тобою щось станеться…
— Так, так, я розумію. У Гленна не буде шансів. Я знаю і не буду ризикувати, — ковтаю грудку в горлі.
— Це не те, що я хотів сказати.
— А що? — підіймаю погляд. Сама не знаю, чого чекаю.
— Я не хочу, щоб ти постраждала, — підходить до мене і бере в свої долоні мої стиснуті в кулаки руки. Примушує розслабити пальці і розкрити долоні, погладжує їх так ніжно й ласкаво, що все всередині мліє.
Серце сіпається.
— Давай так, — голос хрипить. Його дії примушують нервувати. Я не знаю, чого він добивається. Але те, на що це схоже, ранить серце.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис», після закриття браузера.