Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Із сопінням вона підповзла до нього такою собі гусеницею й дозволила вмостити свою кудлату голівку так, щоб він міг спокійно покласти долоні на її скроні:

– Закрий очі й розслабся. Намагайся ні про що не думати. Відчуєш потік енергії – не протився. Просто впускай його в себе.

Дівчина трохи пововтузилась, вмощуючись зручніше і, нарешті, завмерла. Начебто навіть розслабилась. В усякому разі, голова її рухалась вільно, а, значить, як мінімум, м’язи шиї не затиснуті.

Ігор почав поступово входити у її свідомість, одночасно розслабляючи її вже зусиллям своєї волі. Йому таки довелось застосувати навіювання, щоб змусити Лєру заснути. Й, поки вона розглядала галявину з ірисами, яку він витяг з її пам’яті, він (так, трохи збрехав!) вирішив трохи покопирсатись у її спогадах про останній напад. Зробив його більш змазаним, зняв напругу, скоротив у часі й акцентував увагу на тій миті, коли вони вже залишали місце події. Заразом спробував засунути цей спогад кудись якомога далі, аби хоч уві снах не з’являвся. Тепер можна було сплітати ілюзію…

Він давно вже не літав. Збудливе відчуття польоту. Одурманливе. Ось вона – справжня вольна воля! Знизу пролітали ліси, лани, звивалась велетенською змією річка. Все здавалось маленьким та іграшковим. Таким далеким і не важливим. Важливим був тільки політ. І гарячі долоні, що він відчував на своїх лопатках. Бурхливі скрики цього немислимого дівчиська, що виривались з її грудей кожного разу, коли він закладав черговий крутий віраж. Сама її присутність…

З’явились гори. Він давно вже тут не був. Їхня велич захоплювала його. Засніжені верхівки, здіймаючись до неба, вигравали на сонці іскрами, що миготіли та малювали у повітрі райдужні розводи. Він летів до озера. До того самого: овіяного легендами. А ще він точно тепер знав, що очі Лєри були схожі не на море. Вони були, як це чисте гірське озеро: яскраве, синьо-зелене, що вигравало неймовірними кольорами й в сонячний день, і місячної ночі. Недоторкане для людей. Таке схоже на неї…

Було чутно, як дівчина буквально захлинулась від захоплення, тільки побачивши сяючу водну гладь, що виринула з-за гірських відрогів. Він почав знижуватись. Лапи вгрузли в сніг, та зараз його холод здавався навіть приємним. Лєра чомусь затрималась, зістрибуючи донизу. Потім вона опинилась поруч з його головою, й він відчув, що щось не так. Лєрка потяглась до нього рукою, розпливаючись у щасливій посмішці:

– Ти не казав, що дракон – також твоя іпостась.

Ну, хоч уві сні вона звертається до нього на «ти»… Дракон?! Він озирнувся й побачив велетенське сріблясте тіло. Чорт! Тільки не це!

Ігор стрімко вискочив зі сну. Лєра незадоволено пробурмотіла заспаним голосом:

– Такий сон обірвався. А я хотіла до озера підійти. Воно таке чарівне… І дракон… сріблястий…, – лопотіла вона. – Хочу побачити те озеро… І дракона… теж…

Ігор пригорнув її до себе: судомно, надривно.

«Краще тобі його ніколи не бачити».

Він повернув долоні на її скроні й плавно занурив знов у сон: звичайне лісове озеро. Так спокійніше. Добре, як не згадає про дракона.

Як же його так занесло?! Ні, треба нормально відпочити, бо ж зовсім контроль втрачає…