Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

У мене засмоктало під ложечкою. Чому вона і далі намагається зранити мене? Не хоче, щоб я була щасливою? Чи вона так і не оговталася і ця її недуга примушує бачити все тільки в темних барвах? На язик мені спливали прикрі слова, але вимовити їх я не змогла. А вона, наче й не усвідомлюючи, що завдала мені болю, а може, думаючи, що має на це право, уже цілком приязно перейшла до розповідей про свої справи. Вона помирилася з братом, матір’ю і навіть батьком; зчепилася з Мікеле Соларою через давнє питання марки черевиків та грошей, які він був винен Ріно; зв’язалася зі Стефано, вимагаючи, щоб він, хоча б матеріально, став за батька не тільки для Марії, а й для Дженнаро. І про Ріно, і про Солару зі Стефано говорила вона роздратовано, іноді вживаючи вульгарні вислови. Насамкінець спитала мене, немов справді конче потребувала моєї думки: «Я правильно зробила?» Я їй не відповіла. Я отримала важливу премію, а вона помітила тільки фразу про астронавтів. Я спитала – можливо, щоб допекти їй – чи в неї далі бувають ті симптоми, коли їй здається, ніби голова розклеюється. Вона сказала, що ні, кілька разів повторила, що почувається чудово, і зі смішком самоіронії кинула: «Тільки іноді бачу краєм ока, як з меблів виходять якісь люди». Тоді спитала мене, як там моя вагітність. «Добре, чудово, – відповіла я, – мені ніколи не було так добре».

У ті місяці я багато подорожувала. Мене запрошували в різні місця не лише завдяки книжці, я їздила всюди також задля статей, які писала, – мені треба було зблизька бачити нові форми страйків і реакцію власників. Я зовсім не хотіла присвячувати себе публіцистиці. А займалася цим, бо така робота приносила мені задоволення. Я почувалася неслухняною бунтаркою і сповненою такої сили, що здавалося, ніби властива мені м’якість – всього лиш машкара. Але саме завдяки їй мені вдавалося кружляти серед пікетів перед фабриками, розмовляти з робітниками, робітницями, профспілковими діячами, не потрапляти на око поліції. Ніщо мене не лякало. Коли стався вибух в Національному сільськогосподарському банку на площі Фонтана, я була в Мілані, у видавництві, але це мене не стривожило, не викликало похмурих передчуттів. Я відчувала в собі нездоланну силу, мені здавалося, що зі мною нічого не може статися. Ніхто не міг зашкодити мені і моїй дитині. Ми з нею були єдиною тривкою реальністю, я видима, а вона (або він – П’єтро хотів хлопчика) поки що невидима. Усе інше було потоком повітря, нематеріальною хвилею образів і звуків, яка – незалежно від того, руйнівна чи благотворна – становила матеріал для моєї роботи, проходила повз мене або зависала, щоб вилитись у магічні слова в оповіданні, статті, публічному виступі, причому я докладала всіх зусиль, щоб охопити якомога більше дійсності і щоб кожне поняття подобалось родині Айрот, видавництву, Ніно – він напевно десь читав мене, – а також Пасквале, чому б і ні, і Наді, і Лілі, щоб врешті вони могли подумати: «Ну от, ми були несправедливі до Лену, вона на нашому боці, дивись-но, що вона пише».

Період вагітності був для мене особливо інтенсивним. Мене здивувало те, що вагітність викликала бажання частіше кохатися. Я сама заохочувала П’єтро, обіймала його, цілувала, хоча цілуватися він не любив і майже відразу брав мене у той свій довгий, болісний спосіб. Потім він вставав з ліжка і допізна працював. Я спала годинку-дві, тоді прокидалася, не знаходила його в ліжку, вмикала світло і читала, аж поки не стомлювалася. Тоді йшла в його кабінет і вмовляла його лягати спати. Він підкорявся мені, але потім вставав дуже рано, немов сон його лякав. А я спала до полудня.

Стався тільки один випадок, який нагнав на мене страху. Я була на сьомому місяці, живіт уже налився вагою. Я стояла біля воріт фабрики «Нуово Піньйоне», розгорілася бійка, і я втекла. Можливо, я зробила якийсь різкий рух, не знаю, але раптом відчула спалах сильного болю в центрі правої сідниці, і біль цей розпеченим залізом прокотився по нозі. Додому я повернулася, кульгаючи, вклалася в ліжко, і все минулося. Але біль цей іноді повертався, розходився стегном і в паху. У таких випадках я намагалася просто набути пози, у якій мені менше боліло, але коли помітила, що весь час накульгую, то злякалася й пішла до професора, який наглядав за моєю вагітністю. Він заспокоїв мене, сказав, що все гаразд, просто вага, яку я ношу в своєму лоні, спричинила легке запалення сідничного нерва. «Чому ви так хвилюєтеся, – спитав він мене приязним тоном, – ви ж така погідна особа». Я збрехала, сказала, що не знаю. Насправді я чудово знала – причиною був страх, що до мене перейшло кульгання моєї матері, що воно загніздилося в моєму тілі і я теж кульгатиму все життя, як вона.

Після запевнень гінеколога я заспокоїлась, біль потривав ще трохи, а потім зник. П’єтро заборонив мені викидати такі коники: годі вже бігати туди-сюди. Я визнала слушність зауваження і в останній період вагітності цілими днями читала та майже нічого не писала. Наша донька народилася 12 лютого 1970 року, о п’ятій годині двадцять хвилин ранку. Ми назвали її Аделе, хоч свекруха весь час повторювала: «Бідолашна дівчинка, Аделе – жахливе ім’я, назвіть її будь-яким іншим ім’ям, аби лиш не цим». Пологи пройшли в жахливих болях, але тривали недовго. Коли дівчинка прийшла на світ і я побачила її – чорне волоссячко, сизе тільце, яке звивалося й кричало, повне енергії, – я відчула суто фізичну насолоду, таку бурхливу, що й досі не можу прирівняти її до жодної іншої втіхи. Ми не хрестили її, мати кричала мені по телефону жахливі речі і присягалася, що нізащо не приїде, щоб побачити її. Засмутившись, я вирішила, що колись вона заспокоїться, а якщо і не приїде, то тим гірше для неї.

Тільки-но вставши на ноги, я зателефонувала Лілі, не бажаючи, щоб вона образилася, що я нічого їй не сказала.

– Це було чудово, – сказала я їй.

– Що?

– Вагітність, пологи. Аделе така гарна, така мила.

Вона відповіла:

– Кожен розповідає те, що йому зручно.

64

Яке закручене плетиво уривчастих думок я відкрила в собі в той час! Деякі були старі й побляклі, інші нові, іноді вони були яскраві, іноді безбарвні, тоненькі, майже невидимі. Мій стан блаженства раптом скінчився саме тоді, коли мені здавалося, що Лілиних пророцтв я уникла. З дівчинкою почалися проблеми, і