Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Дамір постукує пальцями по столу, ніби навмисно відтягує момент «Х». А я подумки гадаю, що ж то може бути за прохання.

— Я хочу, щоб ти звела до нуля спілкування з Алевтиною та Евеліною, — чоловік вимовляє це повільно, відстежуючи мою реакцію. — Не контактувала з ними жодним чином.

— Навіщо? — нервово видихаю, стискаючи серветку на колінах.

— Тому що мені не подобається, як просувається наше з ними спілкування. Алевтина продовжує поводитися так, ніби я щось винен їй. І я не хочу, щоб вони дошкуляли й тобі, змушуючи тебе нервувати. Достатньо того випадку в ресторані. Я не дурень і не сліпий, щоб не зрозуміти, що це була не випадковість.

— Наразі мене змушуєш нервувати ти!

Я скрикую трохи голосніше, ніж слід було, присоромлено опускаю погляд. Не хочеться привертати чужу увагу. Мені достатньо того, що Дамір занадто пильно дивиться на мене.

Ніби намагається поглядом пробратися в мою голову, розібратися в павутинні думок. Я сама там заплуталася.

Я видихаю, тільки зараз усвідомивши, що прохання Даміра не було жахливим. Він проявив занепокоєння, а я вже встигла надумати те, чого немає.

Я відкидаюся на спинку стільця, несміливо усміхаюся. Одним махом із мене вибиває всі сумніви й образи, дихати стає легше.

— Чому? — Дамір щиро дивується. — Тому, що попросив тебе не спілкуватися з родичами?

— Ні. Просто… Ти сказав про прохання…

— І ти напружилася? Ти все ще чекаєш підступу?

— Більше ні. Усе з білого аркуша, — обіцяю. — Тож, Алієв, спробуй не розтринькати цей шанс.

— Як скажеш, Алієва.

Внизу живота щось скручує, а потім вибухає. Лава біжить венами, а шкіра на обличчі вкривається червоними цятками. Вони пульсують, я ніяковію ще більше.

Те, як Дамір вимовляє моє прізвище… Точніше, своє… Наше. Це викликає в мені непередавані відчуття. Там стільки тепла й ніжності, що хочеться заплющити очі. Настільки приємно.

Чоловік тягнеться до мене, накриває мою долоню своєю. Трохи стискає, а мені здається, що я остаточно плавлюся. І так надто спекотно, а Дамір тільки гірше робить.

Але я не поспішаю відсторонитися. Навіть коли нам приносять обід, чоловік продовжує тримати мене за долоню.

Просто бере виделку в ліву руку, хоча сам правша. Йому потрібно кілька хвилин, щоб пристосуватися. А я не можу стримати усмішки.

Хто б сказав мені кілька тижнів тому, що з Даміром буде настільки легко і просто — я б ніколи не повірила.

Він справді наче змінився за секунду. Або, радше, дозволив собі бути трохи іншим. І мені такий Дамір дуже подобається.

— Алевтина сильно тебе напружує? — запитую акуратно. — Мені дуже шкода, що вона поводиться так безтактно. Якщо ти думаєш, що я чекаю твоєї допомоги, то ні. Ти можеш відмовитися в будь-який момент.

— Я вже дав слово, — відмахується, простягає мені виделку з наколотим шматочком м’яса. — Спробуй, смачно.

— І ти навіть не будеш докоряти мені, що це жирно і шкідливо?

— Воно приготоване на грилі. І я заплющу очі. Останній шанс, Еліно.

Я різко піддаюся вперед, чіпляю зубами їжу під сміх чоловіка. Хрипкий і низький, дуже приємний. А м’ясо дуже смачне, тане в роті.

Зрештою, я нахабно забираю порцію чоловіка собі, віддавши йому рибу. Адже він вибирав? Ось нехай і їсть. Дамір навіть не сперечається, хоча згодовує мені й шматочки білуги. А потім — салату.

Обід пролітає швидко. Ми багато говоримо, про різне. Дамір розповідає більше про свою роботу. Я розказую про подруг і навчання. Повідомляю, що домовилася й перевелася на онлайн навчання.

У деканаті, звісно, довго бурчали та просили багато довідок. Адже я вже так робила, занадто часто міняю свої рішення. Але мені вдалося домовитися.

Потрібно тільки буде злітати на сесію.

— Але це всього лиш тиждень чи два, — обіцяю, помітивши невдоволення на обличчі Даміра. — Може, три. Я ще хочу з дівчатками зустрітися, посидіти. Я сумую за ними. Особливо за Алекс.

— Алекс? Так, пам’ятаю її. Хлопці звітували.

— Твої сталкерські замашки все ще лякають. До речі, ти ж прибереш охорону? Будь ласка. Мені ніяково, коли за мною слідують по п’ятах.

— Це питання безпеки та зручності. Я не хочу, щоб моя дружина їздила незрозуміло з яким таксистом.

— Я вже казала, що не проти водія! Але в магазин я ж можу ходити сама? Або в парк. Я ж не заручниця.

Дамір, скриплячи зубами, погоджується. Хоча я відчуваю німу обіцянку, що в крайньому разі — супроводжувати в магазин мене буде особисто він.

Крім цього маленького інциденту, обід минає в такій чудовій атмосфері, що мені не хочеться розходитися. Я борюся із собою, щоб не скористатися перевагою вагітності.

Виправдатися гормонами та вередувати, не дозволяючи чоловікові повернутися на роботу. Хочу тут до закриття сидіти. Насолоджуватися тим, як Дамір погладжує пальцями мою долоню. Непомітно, навіть сам не усвідомлює, що робить це. Але шалено приємно.