Читати книгу - "Втрачена пара, Алена Бондар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Глава 45
"Боже, як мені погано. Голова розколюється.
Повіки важкі, наче на них, щось поклали та давлять. Не можу розплющити очі. Відчуваю своє тіло, це вже добре. Значить ноги та руки на місці.
Що ж зі мною сталося?"
Якийсь пілікаючий звук, як настирливий молоток бомбить по скронях Мії. Ребра прострілює різким болем. Зробила над собою зусилля й розплющила очі. Денне світло різало по них. Поморгала. Виступили сльози.
"Так хочеться пити".
Звикла трохи до світла, озирнулася. Лікарняна палата. У вені стирчить голка, Мія ніколи не любила лікарні, поряд крапельниця. Прилади, наче збожеволіли, почали голосно пищати. Розрізаючи барабанні перетинки. У палату вбігли лікарі, почали оглядати дівчину, світити ліхтариком у вічі.
"Так що ж ви робите?"
Хотілося кричати, щоб дали спокій, але не могла вимовити жодного слова. Нарешті метушня закінчилася й лікарі пішли. Від вікна хтось наближався до неї.
Очі ще не звикли до світла і Мія інстинктивно втиснулися в ліжко, прикрилися руками.
– Міє це я, – Міха говорив тихо. Він відчував страх дівчини.
– Кх.. Води, – тоненький голос прорізав тишу лікарняної палати.
-- Так зараз, -- він швиденько набрав води та підніс склянку до рота дівчини.
Вона пила великими ковтками. Закашлялася.
-- Міха? -- очі трохи звикли до світла і Мія змогла впізнати хлопця.
-- Так, це я, -- побачивши, що вона заспокоїлася, сів на край ліжка. -- Як ти?
-- Все болить. Що трапилося? Як я тут опинилася? -- засипала його питаннями.
-- Ти нічого не пам'ятаєш про викрадення?
Викрадення?
І тут, як стара кінострічка, спогади обрушилися на Мію.
Готельний номер. Відьми. Хатина. Перші два дні вона могла згадала до секунди, а далі було складніше. Її свідомість спливала. Спогади були уривками.
Вона не розуміла, де реальність, а де вигадка.
-- Судячи з твоєї реакції, ти згадала, -- Міха стиснув її бліду долоню.
– Так, -- все, що вона змогла вимовити. Стало так страшно, страшно. – Де Марк? -- за нього вона теж хвилювалася.
-- З ним все добре. Зараз приїде. Йому довелося вирушити на нараду, -- подивився їй у вічі й передав усю свою впевненість в тому, що усе буде добре.
Марк стрімкою ходою минав лікарняні коридори. Зупинився біля дверей у палату та не зміг зробити вдих. Він почув, як Мія розмовляє з Міхою.
Ось воно щастя. Чисте. Яскраве.
Ривком відчинив двері й зіткнувся з поглядом коханої.
Мія лежала на ліжку, а поруч з нею Міха. Друг тактовно залишив їх самих. Кажуть очі дзеркало душі. Зараз Марк насичувався нею. Скільки любові та ніжності вона посилала йому. А він збирав, забираючи все, що вона здатна йому дати. Ці двоє розмовляли лише очима.
Він запитав: "Як ти?".
А вона відповідала: «Іди до мене».
Він зірвався до неї. Зупинився біля ліжка. Боявся торкнутися.
Мія йому зараз нагадувала міраж.
Доторкнися і розтане.
Він ніжно провів кісточками пальців по її щоці. На цю просту дію у неї потекли сльози. Весь світ звузився, зник. Даючи можливість двом закоханим побути у тиші. Насититись одне одним.
Він стер її сльози. Здавалось, кожна розриває його серце. Донедавна він не замислювався про цей орган. Воно його не турбувало, завжди мирно билося у грудній клітці. А зараз, як у лихоманці.
Мія дивилася на нього крізь сльози. Навіть сама собі вона б не відповіла чому плаче. Коли він увійшов, з її плечей, впала бетонна плита. Він живий, здоровий. Він тут.
Кричало її серце. Душа рвалася до нього.
Як нерозумно було думати, що вона закохується в нього. Ні!
Вона вже покохала.
Всім серцем.
Шалено. Чуттєво. Її перше кохання.
Слова були зайві у ці хвилини. Марк показував їй, як хвилювався.
Він знайшов, урятував.
Ці дні в маренні. Вона благала всіх богів, щоб він знайшов її. Тягнулася до нього. Спілкувалася у снах. Але зла доля не давала йому навіть уві сні проникнути до неї. Щоразу, коли він тряс двері, вона тихо вмирала. Коли все стихало, надія покидала її.
Що це було?
Реальність чи її галюцинації?
Мабуть, її мрії.
А ось зараз він стоїть тут перед нею і боїться її торкнутися. Його пальці тремтять. Мія не витримала, підняла руку до нього з німим проханням.
-- Маленька... -- дбайливо перехопив її руку. -- Як же я чекав на цю мить.
-- Обійми мене, -- попросила тихо.
Їй потрібна його сила, впевненість. З ним поряд вона у безпеці.
-- Мія, я боюся зробити тобі боляче, – стурбовано прохрипів Марк. -- Ти така тендітна.
-- Я не впізнаю тебе, -- усміхнулася. -- Де той упертий перевертень? А ну, поверни його мені.
-- Він тут, – тихо відповів хлопец. -- Як ти?
Ліг на ліжко і потяг Мію собі під бік. Уклав її голову собі на плече.
Саме так, вірно! Найправильніше місце для моєї дівчини!
– Я не хочу зараз говорити про це, – водила пальчиком по його грудях дівчина. -- Скоро мене відпустять? З дитинства не люблю лікарні, -- нахмурила вона брови.
– Зараз покличу лікаря, -- перехопив її руки та поцілував. – Хочеш додому?
-- Якщо це можливо, - подивилася з надією на нього.
Як можна встояти перед таким поглядом. Звичайно він зробить все, щоб їй було зручно. Натиснувши кнопку виклику, стали чекати. Лікар прийшов швидко. У його пам'яті досі перед очима були розкриті пазурі перевертня. А загрозу він буде пам'ятати довго.
– Як моя пацієнтка? -- професійно оглянув хвору.
– Все гаразд, я хочу додому, – з благанням подивилася на лікаря Мія.
Лікар перевів погляд на Марка. Той тільки кивнув.
-- Не бачу нічого поганого в цьому. Найближчими днями дотримуйтесь постільного режиму. Я дам вам мазі. Наносити буде за інструкцією. У Лірі через тиждень сходіть до лікарні, зробити знімок ребер. І на цьому все.
-- Тоді готуйте виписку, -- Марк серйозно подивився на лікаря. – Ми збираємось та їдемо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Втрачена пара, Алена Бондар», після закриття браузера.