Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— О, я повна сил, Діку! — вигукнула місіс Уелдон, намагаючись виглядати бадьоро. — Я можу йти. Я понесу свого сина…

— А ми ж навіщо, місіс Уелдон? — заперечив Бат. — Ми понесемо вас обох!

— Так, так, — підхопив Остін. — Візьмемо дві жердини, переплетемо їх гілками, зробимо підстилку з листя…

— Дякую вам, друзі мої, — відповіла місіс Уелдон, — але я волію йти пішки… І я піду! В дорогу!

— У дорогу! — повторив Дік Сенд.

— Дайте мені Джека, — сказав Геркулес. — Я втомлююся, коли мені нічого нести.

І велетень так дбайливо взяв сплячу дитину на руки, що той навіть не прокинувся.

Зброя була у бойовій готовності. Залишки провізії склали в один тюк. Актеон легко закинув цей тюк собі на спину; таким чином, у його товаришів руки звільнилися.

Кузен Бенедикт першим був готовий до походу, його довгі сталеві ноги не знали втоми. Чи помітив він, що Герріс зник? Було б необачно стверджувати це. Кузенові Бенедикту взагалі не було жодного діла до Герріса, а зараз тим більше… Ще б пак, його спіткало найстрашніше з нещасть, яких лише може зазнати ентомолог. Бідолашний втратив окуляри і збільшувальне скло!

Учений не знав, що Бат знайшов обидва безцінних прилади у високій траві, на місці привалу, але за порадою Діка Сенда сховав їх. Відтак, можна було сподіватися, що велика дитина поводитиметься сумирно в дорозі — тепер він не бачив, як то кажуть, далі свого носа. Йому вказали місце між Актеоном і Остіном та суворо звеліли не відходити від них. Бідолашний кузен Бенедикт навіть не заперечував, він покірно поплівся за своїми супутниками, як сліпий за поводирем.

Маленький загін не пройшов і п’ятдесяти кроків, як, раптом старий Том зупинився.

— А Дінго? — вигукнув раптом він.

— Справді! Дінго немає, — вигукнув і собі Геркулес. І він голосно покликав собаку. Раз, ще раз, утретє… Йому відповіла тиша.

Дік Сенд переймався зникненням собаки, який завжди міг попередити про несподівану небезпеку.

— Чи не побіг Дінго слідом за Геррісом? — запитав Том.

— За Геррісом? Ні… — відповів Дік Сенд. — Проте він міг напасти на слід Негоро. Він відчув, що португалець десь поруч.

— Цей проклятий кухар уб’є його, лишень побачить, — вигукнув Геркулес.

— Якщо тільки Дінго раніше не загризе його самого! — заперечив Бат.

— Може й так, — сказав Дік Сенд. — Але ми не можемо затримуватися через собаку. Якщо Дінго живий, він такий розумний, що зуміє розшукати нас. Уперед, друзі!

Стояла неймовірна спека. Від світання обрій затягнуло хмарами. Відчувалося, що насувається гроза. Схоже було на те, що без гуркоту грому день не обійдеться. На щастя, у лісі, хоча він і порідшав, ще було порівняно прохолодно. То тут, то там серед заростей відкривалися великі галявини, вкриті високою травою. У багатьох місцях на землі валялися величезні скам’янілі стовбури — ознака ґрунту кам’яновугільної формації, що часто зустрічається на африканському материку. На зеленому килимі лісових галявин майоріли рожеві пагони, вражали яскравими барвами квіти — жовтий і синій імбир, світлі лобелії, багряні орхідеї; над квітами звивалися хмари комах, переносячи із чашечки в чашечку пилок та запліднюючи їх.

Навкруги вже не було непроникної хащі, але породи дерев вражали розмаїтістю. Тут росли олійні пальми, з яких видобувають цінну олію, кущі бавовнику, що утворюють живопліт заввишки з десять футів. З їхніх волокнистих стебел виробляють бавовну з довгими шовковистими нитками, майже таку, як бавовна Фернамбука. Зі щілин стовбурів сочилася ароматна смола, стікаючи на землю, де застигала на потребу тубільцям.

Росли тут і лимонні дерева, і дикі гранати, і двадцять інших деревних порід — усе свідчило про вражаючу родючість цього плоскогір’я Центральної Африки. Подекуди в повітрі розливався приємний тонкий аромат ванілі, і не можна було виявити, яке деревце пахтить ним.

Усі ці дерева й кущі пестили погляд свіжою зеленню, не зважаючи на те що стояла посушлива пора року, і лише зрідка грозові зливи зрошували родючий ґрунт.

Час лихоманок був в самому розпалі, але, як зауважив Лівінгстон, хворий може позбутися лихоманки, залишивши місце, де заразився нею. Дік Сенд знав цю вказівку великого мандрівника й сподівався, що так і станеться з маленьким Джеком. Коли година нападу минула, а хлопчик продовжував спокійно спати на руках у Геркулеса, Дік поділився своїми сподіваннями з місіс Уелдон.

Загін поспіхом, але обережно рухався вперед. Місцями земля зберігала свіжі сліди людей, які проходили лісом, або звірів. І там, де в чагарниках гілки були розсунуті, поламані, вдавалося йти швидше. Але частіше подорожанам доводилося прокладати собі шлях, долаючи нескінченні перешкоди. Тоді, як не прикро було від цього Дікові, маленький загін просувався вперед вбивчо повільно. Обвиті ліанами дерева стояли, мов щогли корабля зі сплутаним такелажем. Гілля деяких кущів було подібне до кривих дамаських клинків, з тією лише різницею, що леза цих клинків мали ще й шипи. Змієподібні ліани завдовжки у п’ятдесят-шістдесят футів стелилися по землі, і горе подорожньому, який необережно наступив на них: гострі, як голки, колючки боляче проштрикували ноги. Бат, Остін та Актеон сокирою прокладали стежку крізь зарості. Ліани росли скрізь, обвивали дерева від самісінької землі до верхівок і звисали з них довгими гірляндами.

Тварини й птахи, що населяють цю частину Анголи, були не менш своєрідні, аніж її рослинний світ. Безліч птахів пурхали під зеленим склепінням лісу. Проте не важко здогадатися, що люди, які прагли якомога швидше й непомітніше прослизнути лісом, не намагалися підстрелити їх. Були тут великі зграї цесарок, рябчики, до яких важко наблизитися, і птахи, яких у Північній Америці називають «віп-пурвіл» — ці склади точно відтворюють їхній спів. Дік Сенд і Том могли б подумати, що перебувають у якій-небудь області Нового Світу. Проте, на жаль, вони знали, де перебувають