Читати книгу - "Смак заборони"

(Як? ЦЕ вибухнуло, і, дивлячись у безнадійний глухий кут, я зрозуміла, що стою, немов облита крижаною водою. Імрая почала танути).

— … або, якщо приїду ще, то ненадовго, і востаннє, цього разу точно востаннє. Місця, як і почуття, зношуються. Нема тієї первинної палкості, яскравості, а я хочу, щоб це почуття було завжди в мені. Виходить, залишаються тільки спогади.

(Усе, що ви мені залишаєте… Ви обоє, Альхен та Імрая).

— … у серпні приїде Генка на машині, ми об’їдемо весь Крим.

Я відразу уявила цю щасливу парочку. Сволота.

— … і наступного року я подамся кудись на Тарханкут чи на Мишоїд, — широкий жест у бік Ай-Петрі, — або туди, — жест іще ширший (мої думки — відчайдушніші) на море за мисом, — у Гурзуф, до Аю-Дагу. Хоча все там надто зализане.

— Ні, ні, ти що! Коли я там була, то ТАКІ місця знаходила… (квола надія знову задеренчала, мов полум’я незадмухнутої свічки).

— Вірю, — він став на руки, вниз головою, показуючи остаточний кінець розмови.

Зі слізьми на очах я подалася на руїни першого пірсу, й прогулянка цим іржавим кістяком нагадала мені про скелетоподібність усього мого імрайського життя. Унизу мерехтіло море, мінилось у золотавих переливах, ідилічно голубіла кам’яниста обмілина. Спіткнися — й навряд чи побіжиш назустріч новим випробуванням із незагіпсованою кінцівкою. Якщо взагалі ще побіжиш.

Самогубство?

Нерозумно. Вкрай нерозумно. Вихід із гри й втрата не тільки Імраї, але й життя, незважаючи на їхнє ідеальне доповнення одне одного, все-таки не найбажаніше завершення чергового розчарування, так щедро подарованого цією лисою тварюкою.

Зупинилася. Не здригнулась і таки дійшла до кінця викришеної бетонної крокви, спокійно сіла, звісила ноги. Правильно, навіщо мені ця пляжна тварюка, коли є прекрасна, невагома й завжди добра примара, що виникає виключно поза зіницями моїх очей.

Побачила татусеву грізну тінь, але сиділа й далі. Ще одне лихо. Завжди, варто мені тільки затриматися хоч на півхвилини, — він тут як тут. Або взагалі затримуватися не треба — він і так може будь-якої миті звалитися на голову та зіжмакати всі мої добре вибудувані думки.

— Агов, твій тато йде, — озвалося ще одне чудовисько.

— Бачу.

— Точно він, сюди йде!

— Та знаю я, мать твою, чого так нервуватися?

Він аж захлинувся й порушив при цьому ідеальну поставу японського самурая:

— Я нервуюся?! Та ну, ти чого! Я ж, дурненька, за тебе хвилююсь, а не за себе! За тебе, розумієш?

Я зітхнула, посиділа ще трішечки, труснула головою і скорилася бородатому закликові долі. Зістрибнула на холодний бетон та пішла мокрою галькою 1-го пляжу, не бажаючи, не в змозі сказати йому щось іще, не в змозі навіть подивитися. Нещасною не почувалася — глибина депресії викорінила в мені будь-які поверхневі переживання взагалі, й навіть жалощі до себе, такі властиві мені, займали в душі місце аж ніяк не нагорі.

— Ах, яка чемна донька… — долинуло до мене звідтіля.

— Іди на х…! — виразно й злобливо гаркнула я, наочно доповнюючи сказане характерним жестом.

Над головою скептично крекнуло, і я поквапилася прискорити крок. Татусева шапка грізно манячіла за сходами.

— Тат, розумієш, там я ось сиділа, а тут приперся ЦЕЙ, почав щось варнякати, так мені ось, стрибати довелося. Отак.

Присвячена походові з Зінулькою на Генералку. Ми не купались, і, крім матросів, що фарбували іржаве поруччя, нікого не бачили й не чули. Якщо пам’ять не зраджує, то саме 3-го липня ми вирішили навідатися в «Ластівку», де працювала її мама, наїлись до знемоги морозива й були хвилини за дві доставлені додому на червоному «Фольксвагені» — до самого маяка, де на нас уже чекав, гнівно постукуючи ногою, papah. І поки я вилазила з задушливого салону, мені здавалося, що я розсиплюся під його спопеляючим поглядом.

Коли він довідався, що я не просто полишила маяковий дворик, а ще й набралася нахабства, щоб попертись на саму «Ластівку», почав репетувати: як це так, що я взагалі значу для Цехоцьких, яке право маю жерти задарма морозиво та їздити в їхній машині (про солоні горішки я розважливо змовчала).

Мене гризли не просто підступи депресії, а ще й каяття. На мене зійшло осяяння: головний винний не татусь, який вічно мене нікуди не пускає, а я сама. Він же просто дуже хворий, йому так зле, як мені, ідіотці, й не снилося. І скільки ж додаткових мук завдає йому ця мудра й гуманна Адора! Завершилися роздуми доволі прозаїчно — я майже по-київськи ридала, гірко й захлинаючись, майже чверть години, поки зовсім не заблукала в думках і не втратила того голчастого зв’язку з болісною темою (водянистий образ) і первісною причиною самих сліз. Просто так, без приводу плакати я можу, коли війну або програно, або ж виграно, а робити все одно нема чого. А в мене ще 23 дні попереду! Рівно половина того, що минуло.

Ми спустилися на пляж із Мирославою і моєю племінницею втрьох. Залишили батька, який знову трішки занедужав, удома. Я непомітно напружувалася, силкуючись збити в одну купу всі свої ріденькі кисленькі думки, й намагалася збадьоритись. Ішла сходами, задумуючи: якщо остання буде парною — татусь прийде, непарною — не прийде. Але не судилося. За годину по нашій появі він виткався начебто з повітря, своїм прибуттям практично нічого не змінюючи, бо гепардність цього дня була аж надто пасивна й ми обоє перебували в невиразній злості одне на одного.

А потім я немов із дна сухого колодязя побачила: That One і моя сестра. Спини. Це був шок. Це було потрясіння, це була найвитонченіша жорстокість із усіх, застосованих до мене досі, це був біль — плямистий, глухий, мов