Читати книгу - "Смак заборони"

— Дивно, — сказала вона, — ти ж іще зовсім дитина. Йому повинно бути нецікаво з тобою…

На моїх темно-зелених, військового типу штанях із панківськими заклепками з’явилася загадкова кривава цятка. Ляпка мого розтопленого дитинства.

Залишається ще додати, що ввечері його ТАМ не було. Чого й слід було очікувати.

У мене був чудовий ритуал. Ранкова прогулянка, коли я могла скористатися новацією татусевого виховання (траплялося й таке), що відтепер дарувала можливість насолодитися повноцінною самотністю в мрячній свіжості безконвойного маршруту пустельними, зовсім безгепардовими пляжами. У цей час (з 8:00 до 9:30) всі санаторні маси займалися сніданком і ми внаслідок ранкових сварок частенько не заставали бадьореньких фізкультурників, маючи в своєму розпорядженні зовсім безлюдну й довгу (майже півторакілометрову) смугу вигнутих дугами пляжів санаторіїв «Дніпро», «Україна», «Ясная Поляна» та «Марат». Гепард практично ніколи не приходив раніше 10:00 (хоча бували солодкі винятки).

А ми спускались, як правило, до 8:00, воювали хвилин із 5, і по тому татусь брав свою надувну подушку та йшов до найдовшого пірсу, де вже золотилося проміннячко ніжного ранкового сонця, поки галька й бетон залишались у вогкому холодному затінку. Я, розгортаючи свій матрац, нюхала цю тінь, і запахи ночі лоскотали щось особливо сприйнятливе, нервове, розпалене, й невиразна злість підіймалася в мені, колючечками розтікаючись по руках і стегнах.

Я брала плеєр, надягала навушники, доходила спершу до «соборика», дивилась у це лазурове свіже небо, на море під ним і дуже повільно йшла у зворотному напрямку, від одного глухого кута до іншого, де біліла, щосили залита сонцем будівля канатної дороги й весело гурчав мотор на човновій станції. Було літо. Була Імрая. І була я. Сама. Боже, чим тільки не завдячую я цим чудовим, спокійним і мовчазним хвилинам цілковитого єднання з мрією, який шквал сліпучих почуттів валився на мене, коли я, бувало, стоячи під глухою бетонною стіною з написом «ЗАБОРОНЕНО!», ловила чутливим сканером загостреного зору нову, темну й хижу постать із зеленим рюкзаком. Він бадьоро прямував від ліфта залитим сонцем пляжем.

На шляху назад мене зустрічали нові особи. Була паскудна з вигляду дівка з неможливим шаром косметики на досить нестандартному обличчі. Я прозвала її суперницею.

Була бігунка — безлика чорнокоса діва з Києва (як повідомив Макс), легким її бігом, майже ширянням захоплювався не один татусь. До неї я ставилася теж із елементами прохолоди (м’яко кажучи). Вона гальмувала біля Воріт Енді (між «Україною» і «Ясною Поляною»), кокетувала з виродком і бігла далі, а потім наставала моя черга. («Дівчино, куди ви йдете — вхід за перепустками! Ах, немає перепустки? Ну, тоді приземляйся сюди, поговоримо!»). І ми теревенили, часом і по 40 хвилин. Час від часу в наших бесідах вимальовувалися досить сексуальні обриси, але заглибитися в основи мого жіночого становлення хвилюючим розслідуванням «Було, чи не Було» він чогось не зважувався. У міфах про наші діючі та недіючі зв’язки ми обходилися невиразним формулюванням «один мій друг» і «одна моя подруга».

Сьогодні Альхен прийшов тоді само, як і я, що пленталася зі своєї прогулянки, очевидно, слухаючи улюблену Шаде чи «Енігму». Через поганий настрій під прикриттям окулярів і навушників вирішила вдати, що не помічаю його. Потім, коли ми порівнялись, я все-таки зробила млявий знак рукою. Він відповів приблизно тим само й безкарно пішов у бік «соборика». Я так само безкарно попленталася слідом.

У кінці тенту хтось із нас усе-таки вирішив вичавити сухеньке: «Привіт» — і отримати рикошетом таку саму черству копію.

— Як справи? — запитав Гепард, готуючись до своєї ранкової розминки.

— Нормально. А ти як?

— Як? Це ти в мене запитуєш? — з незрозумілим роздратуванням. — Ха, а як, по-твоєму, може бути? У мене, щоб ти знала, погано не буває.

— А я від позавчора нічого не курила.

— Ах, як ЧУДОВО, — (на видиху й дуже голосно, дерев’яний меч спритно закрутився в повітрі), — тому, що моя дружина (Як? Що він сказав?), — викурює по дві пачки за день, і кашель у моїй квартирі лунає кожні 15 секунд (злобливо).

— А чого ж ти на неї ніяк не вплинеш?

— А з якого це дива я на неї впливатиму (ще зліше)? Нехай на неї впливає її чоловік. Ми, знаєш, розлучилися, — він говорив це так, начебто плювався, і з кожним словом наелектризоване роздратування зачіпало мене дедалі дужче. Я, щоправда, не могла зрозуміти, кого воно стосується, — його екс-дружини, мене особисто, а чи всього жіночого племені.

— А… я, здається, пам’ятаю. У тебе їх дві було? Баба така страшна й моторошно розумна? Вона, так?

— М-да, — він опустив меча, та голос залишався, як і досі, недоброзичливим, — усі мої дружини одна страшніша за іншу.

— Якщо чесно, я ніколи не думала, що такий тип, як ти, може ще й дружину мати.

Він знизав плечима, паскудно повернув до мене свою гепардову спину і, граючи хижими лискучими вигинами, нібито готувався до своїх йогівських вправ. Ми стояли посеред безлюдної сонячної набережної, зовсім самі, й щось пекуче, нудотне, одвічно імрайське, ладне було вибухнути між нами.

— Моя психологія трохи відрізняється від твоєї. Уявлення про життя… — сказав він, стоячи спиною до мене.

— Мої уявлення про тебе теж, чи не так?

— Ми розлучилися, бо вона була теж інша, точніше, — як усі. Намагалася люто протистояти всім моїм… Але я їй сказав… Так прямо й говорив завжди: «Застроми свого язичка собі в попку».

— Ги… Ти дуже волелюбний Гепард.

— Кгм, звичайно. Воля у всьому. Від усього. Прихильність — це для недалеких мазохістів.

— На кшталт мене, чи не так?

— Хтозна. У всякому разі, наступного