Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Товаришу командир, я прибув, – з’явилась із темряви знайома фізіономія.

Перед ними став вершник, який зарубав Сидора і його дружину. Пом’яте обличчя свідчило про те, що він спав, а запах перегару, який витав навколо червоноармійця, та каламутні очі промовляли ще більше – боєць був п’яний як чіп.

– Ага, добре, що прибув, Бундуков. Бо інакше не минути б тобі лиха, мерзотнику, – злісно прошипів Примаков.

– Так і є, ваше благо… тьху, товаришу командире, – прохрипів Бундуков.

Він виструнчився, і було помітно, як у його потьмарений розум повільно вповзає острах хижим павуком, що розкидає свої сіті, висотує нитки жаху – і ось уже перед грізним командиром тремтить переляканий червоноармієць, і холодні кінцівки страху торкаються його потилиці.

– Ось, бачиш, скаржитись на тебе прийшли, кажуть, що ти кривду заподіяв, – Примаков підвівся й став між Архипом і Бундуковим.

Він розтягнув останнє слово, смакуючи його на язиці. Йому хотілося, щоб власна вищість була такою ж очевидною для всіх, як ця холодна весна. Так-так, саме він – Віктор Сергійович Примаков – виявився найбільш прозорливим серед своїх військових товаришів. Він, колишній царський офіцер, не залишив у собі нічого старорежимного; знищив усі думки, мотиви, цінності минулого. Так, саме так, – тепер він червоний командир і має владу вирішувати долі інших. Він – на вершині світу цього.

Бундуков шкірою відчував думки Примакова. Понад усе йому хотілося зараз упасти п’яним під лаву й не бачити цього страшного погляду командира, котрий пронизував його, ніби стріла.

– Тут така справа… Цей… Мужик… Антикласовий елемент… Не хотів віддавати харч для робітничо-селянської армії. Чинив спротив. Їй-богу, бісова душа! Кидався, наче очманілий. Ми ж за нього воюємо… То я його того… В розхід… Зарубав за антиреволюційну діяльність, – Бундуков розповідав повільно, добираючи слова.

Примаков переможно подивився на Архипа.

– Ось тобі й маєш! Класовий ворог став на шляху всесвітньої революції!

Архип недовірливо поглянув на бійців.

– А жінку його чому тоді зарубали?

Примаков різко розвернувся до Бундукова, так що той аж сахнувся з несподіванки.

– Навіщо жінку зарубав, іроде? – дуже м’яко, навіть лагідно промовив Віктор Сергійович.

Ця єлейна м’якість у голосі суперечила колючому погляду, яким Примаков нагородив свого підлеглого. Гострі, ніби риболовецькі гачки, очі вчепились у Бундукова, проникли в його водянисту душу за твердою командирською волею, щоб витягнути всю правду з очманілого червоноармійця. Не доведи Господи зустріти таких людей, як червоний командир, у ці темні часи! Часи революцій і воєн! Часи голоду та сваволі! Часи, коли Примаков, котрий власну волю перетворив на подобу П’ятикнижжя, є втіленням закону.

– Відповідай, мордо! – знову повторив командир.

Бундуков видихнув, закашлявся й продовжив.

– Та ж під ногами шастала. А потім кинулася на нас. Довелось і її зарубати!

Архип не вірив власним вухам. Легко, ніби розповідаючи про якусь прогулянку, червоноармієць оповів, як зарубав ні в чому не винну людину, жінку, яка нікому не заподіяла шкоди. Бачачи, що справа повертає на небажане, молодий селянин посміливішав.

– Він і дівчат забрав. Дві дівчини було в домі. Де вони?

Примаков упритул дивився на Бундукова. Його губи міцно стулились, ніби заціпенівши від холоду. Руки, стиснуті в кулаки, наче дві довбні. Овал обличчя витесано з граніту. Люди навколо застигли, неначе дерев’яні ляльки, грубо вирізані якимсь недбалим теслею.

Бундуков усе це помітив. Знав він, що буває, коли командир розгнівається! Ще б пак – котяться голови з пліч, і немає нікому помилування.

– Ваше благ… Товаришу командире, от вам чесне революційне слово! Сім’я ця – недобитки українські. Усе гудили радянську владу. Лаяли соціалістичне керівництво. От вам хре… Та петлюрівці вони всі! Їй-богу, петлюрівці! Чесне більшовицьке! – безсовісно брехав Бундуков.

Адже йому не вперше! Тільки брехня й може порятувати. Тільки неправда, мовлена зі щирою вірою в неї, може переконати. Брехня, навколо суцільна брехня – і світ зафарбовано в чорне, а названо ж його білим! Іноді він надміру підвищував голос і зривався на вереск.

– Он як… А дівчата що, живі? – Примаков трохи пом’якшав.

– Живі, Вікторе Сергійовичу. У сараї зачинені до з’ясування, – відразу відповів боєць.

– Ага, це добре. Добре, товаришу. Можеш іти, – раптом сказав Примаков.

Бундуков не вірив власним вухам. Ніхто ще не міг так легко відбутися, коли командир був у гніві. Але цього разу йому пощастило, і тому червоноармієць розвернувся й швидко прослизнув у весняну пітьму. Солдати заворушилися, напруга спала.

– А як же правда? Хіба він не порішив невинні душі? – озвався Архип.

– Невинні? Ні-ні. На цьому світі нема невинних. Сам подумай – робітничо-селянська армія потребує харчування. І що ж робить цей мужик? Ховає його в себе. Пособник капіталістів, ось він хто. Ти ж його знав? – Примаков раптом дуже пожвавився.

Було видно, що вся ця історія зненацька його зацікавила. З якоїсь невідомої причини він не посадив парубка в холодну, не наказав відшмагати його шомполами, навпаки – мирно вів бесіду.

– Так, знав, – витиснув із себе Архип.

– Ну, то скажи, чоловіче добрий – хіба не був покійний жадібним? Хіба не бажав тільки свого? – червоний командир раптово розпалився.

Він підняв голос і викидав уперед одну руку, ніби махаючи оголеною шашкою.

– Бажав, – тихо відповів Архип.