read-books.club » Сучасна проза » Вічний календар 📚 - Українською

Читати книгу - "Вічний календар"

152
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вічний календар" автора Василь Махно. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 62 63 64 ... 142
Перейти на сторінку:
для господарських допоміжних робіт. Тоді ж Кюбата разом із резервістами Гусейном і Валі призначили доглядати за тваринами. Протягом усього шляху, під час перечікувань на залізничних станціях, Кюбат із товаришами стежили, щоби в жолобах вистачало вівса та заготовленої на дорогу соломи, вичищали гімнюхи. Якщо ешелон із якоїсь причини затримували на добу чи дві, то виводили коней на водопій. Кюбат металевою щіткою зішкрібав залежані кінські боки, а Гусейн і Велі їх мили. Кюбат, не чекаючи командирських розпоряджень, вибрав собі двох мулів, яких особливо обходжав. Він так і сказав резервістам, що ці мули — його. З Белграда доїхали до Нового Саду, а потім до Суботіци. Звідти повернули на Будапешт. За Будапештом у багатьох вояків турецького війська було відчуття незрозумілого петляння європейськими залізницями. До тих, хто повоював у Греції, долучили новобранців, зібраних із усієї Османської імперії. Необстріляні розпитували в досвідчених про війну, а ті, хто повоював, — цікавилися, чи на вулицях Стамбула продають кумпір. Коли їм відповідали ствердно, то одні допитувалися далі про бьорек, а інші — про кокореч. Від споминів про смачні наїдки прибувала слина й підсмоктувало у шлунках. Турецькі дивізії прибували до Галичини. Насамперед до Львова. Звідти, минаючи малі станції — Ходорів, Рогатин, Підвисоке, — наближалися до фронту. Де і як пролягає лінія того фронту, не знали ще ні турецькі командири, ні вояки, які з теплих мадярських рівнин, захищених зеленим хребтом Карпат, потрапили до продутих вітрами галицьких країв. У середині серпня, після короткого карантину й перепочинку, дев’ятнадцяту дивізію, що ввійшла до складу армії графа Фелікса фон Ботера, спішно направили на фронт. Кілька місяців поспіль лінія фронту прогиналася то в один, то в інший бік. Втрати супротивників — убитими й полоненими — із кожним днем зростали. Навесні почала назрівати напруга чогось невідворотного. Штаби армії Ботера і п’ятнадцятого корпусу, узгодивши місця для турецького війська, першим направили на язловецький напрямок шістдесят другий полк, хоча основні сили турків залишалися вздовж Золотої Липи. З кожним кілометром, що наближав дивізію, полк, чоту та кожного вояка до місця бойових дій, солдат опосідала нудьга, у них закисали обвітрені очі, боліли зуби й нападала на ешелон срачка. Мимо пропливали банатські рівнини й мадярські передгір’я. По всьому шляху, де б не затримувався турецький ешелон, засмаглі вояки зазнавали перших звитяг від пильної уваги місцевого жіноцтва. Спраглі любові вдови, заміжні жінки чи молоді, вирослі за війну дівчата, ішли до вагонів. Вони приходили на станції продавати молоко, сир, кукурудзу, вино і приносили в очах нерозраджену тугу, роздивляючись випнуті розпірки на галіфе, оброслі волоссям обличчя й волохаті руки. Втягували запах чоловічого поту, який упереміш із запахом непраного сукна й білизни, немитих тіл, збуджував особливо хтивих. Сербки й мадярки, не розуміючи ані слова по-турецьки, реготали з вояками біля вагонів. Цих чужих чоловіків, що долею випадку прибули на станцію, вони ніколи більше на бачитимуть. Ніколи! Але в тисячах цих випадковостей, у нестримному бажанні протилежної статі, у тузі за теплом людського тіла забувалася війна — і щоразу коханців накривала тінь райського дерева. Від мимовільних, випадкових, гріховних зв’язків через дев’ять місяців у якомусь сербському чи мадярському містечку з’явиться дитя, зачате під перестук коліс залізничних ешелонів, від батьків, що своєю мовою прошепотіли млосні слова, поспішно розстібаючи розпірки солдатських галіфе й задираючи до живота спідницí.

Першим залишить Язлівець полк майора Назрі-бея. Полковник Якуп Шевкі покличе майора до штабу в будинок Минаса Сириновича. Будинок шістнадцятого століття пережив війни, напади, направи та різних власників і зберігся в доброму стані завдяки особливому камінню. У ті часи вірменські майстри вибирали камінь на слух: надлупають із перших пластів і прикладають до вух. Під час брусилівського прориву велика бомба проб’є дах і вибух рознесе стіни. На місці будинку утвориться велика вирва й залишиться згарище. Трапиться це приблизно через півтора місяця після нальоту на місто «Іллі Муромця». А поки що полковник Шевкі уточнить із майором місце розташування Назрі-беєвого підрозділу й віддасть наказ вирушати до другої лінії оборони на полях перед Митницею. Майор Назрі-бей був прямим нащадком Івана Баревича. Історія, очевидно, виглядає невірогідною й заплутаною: три століття тому Іван Баревич залишив Язлівці після штурму фортеці й виїхав зі своєю сестрою Варварою, її чоловіком Мурзою та їхніми дітьми до Волощини. Далі Іванові сліди губляться. Бо якщо Варварина родина за три тижні дісталася Стамбула й там осіла, то Іван після Волощини, опинившись на Балканах, якийсь час перебув у Белграді, потім у Сараєво, палацовому місті, одружившись тут із дочкою місцевого бея, а за якийсь час залишив Сараєво й перебрався до Стамбула. Прибувши до міста над Босфором, він узявся розшукувати родину сестри, однак на той час Варвара при третіх пологах померла, а Мурза, одружившись удруге, зайнявся торгівлею й виїхав до Дамаска з молодою дружиною та дітьми від першого шлюбу. Майор Назрі-бей був шостим поколінням від Гриця Баревича, у його жилах текла українська, турецька, боснійська, грецька й болгарська кров. У всіх поколіннях Назрі-бея чоловіча й жіноча лінії перепліталися, наче водорості в Мармуровому морі. Зрештою, як і в кожного третього мешканця Османської імперії — країни солдатів та полонених.

У Язлівцях турецькі солдати в уніформі кольору прибережної глини, у якій талапаються після дощу качки, зустрілися з австрійськими. Австрійці з цікавістю розглядали союзників. У містечку громадилися склади провіанту і зброї, купчилися санітарні підводи біля колишнього будинку магістрату, а тепер військового лазарету. Місцеві не почувалися в повній безпеці, бо знали, що росіяни стоять за кілька кілометрів і будь-коли можуть ударити по стратегічному місцю, яким тепер були Язлівці. Розвідувальні літаки росіян перелітали лінію фронту, фотографуючи розташування військ супротивника та тилові об’єкти. Побачивши дивне військо, яке похідним маршем сходило з пагорба, першими заговорили між собою артилеристи польової артилерії. Вони розвантажували з підводи снаряди й хотіли встигнути до сутінків. Коли перша колона вояків Назрі-бея порівнялася з артилерійським складом, троє чехів із полку польової артилерії зупинилися, щоб роздивитися чудних прибульців.

«Дивіться, дивіться», — сказав до товаришів фоєрверкер Отокар Прохаска.

Турки понуро проходили повз товаришів Прохаски — Кржегкого і Жижалу. Вимучені тривалим маршем, дощем і зміною клімату, вони пройшли мимо складів. Це був піхотний полк. Зупинилися вояки біля фортеці, де їхній командир наказав виставляти намети. А сам пішов шукати турецький штаб полковника Шевкі, щоб доповісти про прибуття. Штабісти двома автомобілями приїхали на кілька днів швидше для узгодження дій із австрійцями. Назрі-бей знайшов будинок Сириновича й доповів полковникові, який уже зачекався, про прибуття батальйону.

Прохаска, Кржегкий і Жижала вивантажили снаряди й передали склад вартовому з їхнього полку. А самі з цікавості підійшли поближче до турецьких наметів і підслухали розмову.

«Bu hangi ülke?»[2] — скидаючи черевики, запитав Агмет із Боснії. Молодому

1 ... 62 63 64 ... 142
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічний календар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вічний календар"