Читати книгу - "Вічний календар"

Гелена благально дивилася на Миця, який поволі ліз по дереву. Здавалося, що рій заплутався в листках липи. І щойно Мицьо дістанеться до бджіл поближче — вони залишать Геленин сад і Геленині думки. Бджоли й самі не знали, що їм чинити. Відділившись від старих бджіл, молодий рій облюбував липу. «Чому нашу?» — думала Гелена. Тим часом Мицьо зачепив відро, наповнене на три чверті водою, на гілку. Рій висів у нього над головою. Гелені здавалося, що бджоли тепер усілися на голову Миця, і йому тра тільки обережно злізти з дерева і стрясти з голови небезпечних комах. Насправді Гриць міг дістати рукою гілку, обліплену бджолами. Він запхав руку в відро й зачерпнув долонею воду. Бджоли сполошилися й наче на мить притихли, але за якусь хвилю знову загули, і рій почав розростатися на очах. Тоді Мицьо підніс відро й узявся струшувати рій. Бджоли падали у відро й поза ним. За годину боротьби з роєм він переніс бджіл до вулика, який привезли Коритовському з Митниці. Рій увійшов до свого нового дому. Ніхто з обслуги Коритовського не знав, що з тими бджолами чинити. Пообкушуваний Мицьо, у якого спухла ліва щока, а під оком чорніла смужка бзини, припустив, що цей рій летів з новою маткою.

Що може залишити святий по собі?

Десять тисяч послідовників Довіда Моше Фрідмана не потребували особливих доказів святості цадика. І навіть якщо ребе подорожував каретою, одягав на голову соболиний штраймле, взував на ноги золоті черевики, оббиті срібними цвяшками, то все-одно летів хмарами переказів хасидів та ґоїв про свої чуда. А благословення й поради, які ребе вділяв усім, хто відвідував його в чортківському палаці, кружляли містечками та селами Галичини й Буковини. Залишив свій палац, який зруйнували війни. Залишив синагогу, яку пограбували й перетворили на палац піонерів. Місце його поховання на одному з чортківських кіркутів стало місцем паломництва, хоча з тих десяти тисяч небагато хто вижив. Хтось ще існує в Ліверпулі та Єрусалимі. Перервалася ружинська династія. Але через багато років по смерті Довіда Моше і його сина Ісроеля на аукціонах з’явилися листи, статті й навіть печатка. З-поміж рукописів, які залишив по собі ребе Довід Моше Чортковер, знаємо про кілька листів до рабінату, записки до чортківського магістрату й незавершену статтю про Саббатая Цві. Звичайно, писане і друковане слово ребе мусило пережити вогонь, злодіїв, міль і потопи, щоб опинитися на розпродажі. Хтось це переховував, перевозив і наражався на небезпеку. Довід Моше листувався з багатьма цадиками, дописував до хасидських видань і редагував книжки. Кілька пожовклих аркушів, списаних рукою ребе, через багато років з’являться на одному аукціоні книжок, рукописів та листів рабинів. Найцікавіше з виставленого на продаж — аркуші про Саббатая Цві, що були, очевидно, статтею. Однак те, що продавалося, назвати завершеним твором чи статтею не випадало. Аркушів було всього чотири. Вони якимсь чудом уціліли. Через сто років після того, як просохло на них чорнило й рука ребе погладила написане, хтось виставив рукопис на продаж у Єрусалимі. Три лоти, у яких фігурувало ім’я чортківського ребе, помістили в каталозі аукціону Кедем. Один — як ми вже знаємо — уривки статті про Саббатая Цві, другий — знимка, а третій — печатка. З опису пропонованої печатки виглядало, що 1880 року виготовлено її у Цфаті. По колу напис «Печать ребе Давида Моше з Чорткова». У центрі Маґен Давида, навколо якого написано «Бейт Давид, Охель Моше, Тіферет Ісраель». У центрі зірки Давида виднілися літери, які означали «Цфат», розгорнута книга й корона Тори.

Хіба це все, що залишилося?

Штаб п’ятнадцятого корпусу дев’ятнадцятої дивізії Османської імперії з основними підрозділами зайняв лінію оборони біля Бережан. На початку травня по Язловецькій дорозі в напрямку Митниці сунуло три роти — дві піхотні й одна артилерійська. За ними їхали санітарна підвода та три польові кухні. В кінці маршової колони плентався рядовий Кюбат. Він роздивлявся на всі боки, незлобиво підганяючи мулів, що тягнули його двоколку. Неперервні дощі розквасили польові шляхи, мули застрягали у в’язкому болоті, насилу витягуючи вгрузлі колеса. На новому місці Кюбат устиг помітити інші кольори неба й землі, не такі, до яких він звик в околицях Перґамону в Малій Азії, звідки походив. До мобілізації він, селянський син, випасав отари овець у передгір’ях свого села, з цього й годувався. Був одружений і тішився двійком дітей. У перші дні війни Кюбатів річник мобілізували, і він потрапив до піхотного полку. В бою під Салоніками Кюбата поранили. Сподівався, що його комісують, але лікарська комісія визнала його ще цілком придатним для служби. Після переформування поріділого після боїв полку Кюбата перевели до відділу польових кухонь. У складі нової частини він потрапив до Белграда, а далі — на митницьку дорогу. Підрозділ кухонь, у якому Кюбата призначили старшим, замикали Гусейн із Афиону і Велі з Кониї. Гусейн і Велі — новобранці-резервісти. Командування фронту на язловецькому відтинку вирішило висунути малу групу новоприбулих турків на передову. Їм належало зайняти другу лінію оборони разом із австрійськими підрозділами, укомплектованими чехами, словаками й русинами. Перші підрозділи, діставшись Язлівця, переночували в наметах. Наступного дня, поснідавши, вирушили до передових позицій. В австрійських шанцях на них чекали ті, хто пережив люті холоди зимових місяців на межі 1915 й 1916 років. Австрійці вирішили замінити деякі свої частини на турецькі. Солдати та офіцери на фронтових позиціях перехворіли тифом, а навесні — щойно пробилися перші паростки трави з лободою — дизентерією. Доводилося відправляти на лікування цілі роти. Командири турецьких підрозділів висловлювали побоювання перед союзниками, що зміна клімату й харчування може позначитися на боєздатності турецьких частин, однак ситуація на Східному фронті вимагала поповнення. Турки одразу потрапили під затяжні дощі і проливні весняні зливи. І, хоч у Галичині весни од травня переважно теплі, але цього, 1916 року, дощило. Вояки всіх армій, що зійшлися тут воювати, місили болото. У шанцях було сиро й мокро. Нерідко вечорами та поночі від безперервних дощів ставало зимно, тому після теплих адріатичних вітрів, що обвівали пасма кам’янистих гір навколо Салонік, чорні від пилу й бронзові від південного сонця турецькі вояки, не призвичаєні до холоду, мерзли… Їх перевезли транспортними військовими потягами спочатку до Белграда. Там замінили турецькі мідні банячки на австрійські казанки, а в Земуні, околиці Белграда, з австрійських продовольчих складів рядовим та сержантам видали баранину, жир, картоплю, сигарети й чай. Офіцерам додатково — вино й каву. Особовий склад дивізії посадили у вагони, провіант повантажили, до потяга підчепили кілька відкритих платформ для гармат і похідних кухонь. У спеціальні вагони загнали мулів і коней — офіцерських, кавалерійських і призначених