Читати книгу - "Мерзенна сила"

— А він вас не… зачепить? — пробелькотіла Джейн.

— Де там, він у нас цілком безпечний, — запевнила Айві. — Тільки-от зрушити його з місця не так уже й просто… тобто не так просто для нас із вами, бо якби сюди нагодилася панна Айронвуд чи господар, то він би швиденько звідти чкурнув…

На цих словах вона відчинила двері — за ними біля ванни сидів навпочіпки величезний бурий ведмідь з крихітними оченятами й чималим опасистим черевцем. Айві довгенько вичитувала його й ганила, вмовляла і навіть вгостила кількома штурханцями, а він знай невдоволено пихтів і сопів, аж доки врешті-решт не підвівся і страшенно повільно не посунув із ванної в коридор.

— Ти б краще вийшов надвір та трохи порухався, лежебоко, — не вгавала Айві. — І не соромно тобі людей лякати?.. Не бійтесь, пані Стадок, він у нас зовсім ручний. Хочете його погладити? Ану, ходіть-но сюди, Пане Бультитюде, поздоровкайтеся з панею.

Джейн невпевнено простягнула руку, та Пан Бультитюд був явно не в гуморі і не звернув на неї жоднісінької уваги. Він проминув її, пройшов ще кілька кроків, а тоді цілком несподівано всівся долі просто посеред коридору. Посуд на таці у Джейн під ногами задзеленчав, а внизу всі точно вже здогадалися, що то Пан Бультитюд вирішив трохи перепочити.

— Він що, отак гуляє по цілому будинку? Думаєте, це безпечно? — розгублено запитала Джейн.

— Пані Стадок, навіть якби господар захотів привести в дім тигра, то й тоді це було б цілком безпечно, — заявила Айві, і в голосі у неї прозвучали врочисті нотки. — Уміє він поводитися з тваринами… ото поговорить з ними, знаєте, по-своєму, і все, вони вже й оком на вас не поведуть, можете з них хоч мотузки сукати. Та й з нами вміє… ну, ви самі побачите.

— Якби ви були такі ласкаві віднести чай до мене в кімнату… — трохи прохолодно мовила Джейн.

— Звісно, — сказала Айві, спершись об одвірок, — ви могли б приймати ванну і в товаристві Пана Бультитюда… та тільки він такий великий і все-все розуміє, ну геть-чисто тобі людина… не знаю, чи це було б пристойно.

Джейн взялася за клямку.

— Добре, то я вас залишу, — мовила Айві, все ще не рухаючись з місця.

— Дякую, — сказала Джейн.

— Граєте все, що треба?

— Так, усе.

— То я пішла, — Айві начеб уже й справді зібралася йти, проте тут-таки знову повернулася до Джейн і додала: — Ми всі внизу на кухні: і матінка Дімбл, і я, і всі решта.

— О, то й пані Дімбл тут? — запитала Джейн, легенько наголосивши на слові «пані».

— Тут усі звуть її матінкою Дімбл, — сказала Айві. — Я певна, вона нічого не матиме проти, якщо й ви її так називатимете. Справді, якщо подумати, то веселенький у нас тут дім… але за день-два звикнете, от побачите. Гаразд, то я пішла, а ви не баріться, бо чай охолоне… І взагалі, я б на вашому місці ванну не приймала, доки ті опіки не позагоюються.

Помившись, одягнувшись і зачесавшись — хоч щітка до волосся і дзеркало тут були доволі дивні, — Джейн вирушила на пошуки інших мешканців маєтку. У довгому коридорі панувала тиша — зимового пополудня така тиша буває в цілому світі хіба на горішніх поверхах великого дому. Вона дійшла до місця, де один коридор перетинався з іншим, і тут почула якісь глухі удари, розділені нерівномірними проміжками часу. Зиркнула праворуч: там коридор закінчувався еркером, а зі стелі звисала боксерська груша, яку раз по раз меланхолійно лупцював, стоячи на задніх лапах, Пан Бультитюд. Джейн розважливо вирішила звернути ліворуч і невдовзі натрапила на сходи, що вели вниз, у просторий вестибюль; світло лилося туди і з вікон, і з каміна, де палахкотіло яскраве полум’я. Навпроти починалися інші сходи, що виходили нагорі у тінисте приміщення, звідки, либонь, можна було потрапити до покоїв господаря. Від усього тут віяло якоюсь врочистістю, і Джейн ішла донизу ледь не навшпиньки; чи не вперше їй напрочуд ясно пригадалися останні хвилини у блакитній кімнаті і те дивовижне відчуття, якого довелося тоді зазнати. Опинившись внизу, вона відразу збагнула, куди йти далі, й, орієнтуючись на голоси, зійшла ще на два східці нижче, проминула опудало щуки у скляному футлярі, великий старовинний годинник і ввійшла до кухні.

У чималій печі весело потріскували дрова; відблиски падали на пані Дімбл, яка сиділа в кріслі біля столу і чистила овочі. Айві Меґз із Камілою поралися біля плити — в печі тут, очевидно, не готували, — а в інших дверях, за якими, безперечно, була посудомийня, стояв, витираючи руки, високий сивоголовий чоловік в гумових чоботях. Виглядало на те, що він допіру працював у саду.

— Заходьте, Джейн, — привіталася матінка Дімбл. — Ми й так не дамо вам сьогодні нічого робити, то просто сідайте собі ось тут біля столу, посидимо собі, побалакаємо. Це — пан МакФі, хоч, як по правді, сьогодні він тут бути не повинен. Ну, та все одно треба вам його відрекомендувати.

Пан МакФі старанно витер руки, повісив рушник на гачок за дверима, а тоді підійшов до Джейн, доволі церемонно вклонився і простягнув їй руку. Долоня в нього була велика і шорстка, а обличчя — проникливе, з чітко окресленими рисами.

— Дуже радий запізнатися з вами, пані Стадок, — мовив він. Джейн здалося, що говорить МакФі з шотландським акцентом, та насправді вимова у нього була ольстерська.

— Не вірте жодному слову, Джейн, — посміхнулася матінка Дімбл. — Він тут ваш перший ворог, бо не йме віри вашим снам.

— Пані Дімбл, — сказав МакФі, — я ж уже не раз пояснював вам різницю між особистою довірою до когось і вірогідністю, якщо дозволите, певних свідчень. Перша належить до царини психології…

— А