Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

В останній день роботи з'їзду — 12 липня було розглянуто організаційне питання. У відповідній резолюції, з'їзд постановив створити на окупованій території України обласні партійні організації. Обласні комітети партії, говорилося резолюції, «діють під керівництвом ЦК КПУ і підлягають його постановам; зносини з ЦК РКП ці обласні комітети ведуть через ЦК КПУ[521]. Для допомоги ЦК КП(б)У і підпільним партійним організаціям на території радянської Росії пропонувалося створити Закордонне бюро ЦК КП(б)У.

В питанні про назву партії, з'їзду, Центрального Комітету, Центрального органу партії з'їзд без дебатів постановив: «1. Партію назвати «Комуністична партія (більшовиків) України; 2. Центральний Комітет назвати: «Центральний Комітет Комуністичної партії України»; 3. Центральний орган назвати: «Коммунист»; 4. З'їзд назвати: «І з'їзд Комуністичні партії (більшовиків) України»[522].

З'їзд схвалив також входження в КП(б)У лівих українських соціал-демократів, які порвали зв'язки з УСДРП, визнали себе комуністам (більшовиками) і працювали разом з комуністами в одних організаціях.

До Центрального Комітету були одноголосно обрані 15 членів: І. Амосов, А. Бубнов, П. Буценко, Ш. Грузман, В. Затонський, Л. Картвелішвілі, Е. Квірінг, С. Косіор, І. Крейсберг, Ю. Лутовинов, Г. Пятаков, П. Ровнер, Л. Тарський, Р. Фарбман, І. Шварц. Склад кандидатів у члени ЦК КП(б)У (їх було 6) повністю встановити не вдалося й до цього часу. Список їх у стенограмі з'їзду не зберігся. За матеріалами наступних пленумів ЦК та іншими даними відомо, що кандидатами у члени ЦК були обрані М. Скрипник, М. Майоров, П. Слинько[523]. Можна зробити припущення, що кандидатами у члени ЦК були також Я. Яковлєв, Д. Лебідь і Я. Гамарник. На першому Пленумі ЦК КП(б)У 13 липня 1918 р. секретарем Центрального комітету партії було обрано Г. Пятакова. Разом з Е. Квірінгом, С. Косіором, В. Затонським, І. Шварцом вони утворили Закордонне бюро ЦК[524].

Створення Компартії України надало значного імпульсу відродженню і консолідації місцевих більшовицьких організацій, постановці всієї партійної роботи, стало важливою передумовою нового етапу боротьби за маси і їх мобілізації на нові революційні виступи. З цього погляду оформлення КП(б)У стало важливою віхою розвитку суспільної ситуації в Україні не лише в 1918 р., а на значно тривалішу перспективу, мало у повному смислі слова доленосний характер і наслідки.

***

У великій політиці нерідко справжні цілі старанно маскуються, так що опоненти не в спромозі відразу їх розпізнати, або ж певний час — до дезавуювання досвідом — не можуть знайти достатньо переконливих, предметних аргументів навіть для їх критики.

У випадку з гетьманатом все було інакше. Стратегія П. Скоропадського від перших же кроків була гранично прозорою, а тому й обґрунтоване її сприйняття всіма політичними силами виявилося майже блискавичним. Подальші події лише підтверджували висхідні принципові позиції сторін, природно дедалі конкретизуючи, з одного боку, державний курс, урядову політику, з іншого — додаючи нових підстав і мотивів для відповідного реагування.

Звичайно, П. Скоропадський не міг не вдаватися до мімікрії. Вперше в житті написавши своє ім’я українською мовою 29 квітня 1918 р. під Грамотою, за якою ставав одноосібним правителем України, гетьман намагався всіляко демонструвати розуміння національних проблем, турботу про всебічний розвиток українства, врахування його інтересів.

Відповідаючи численним звинуваченням на адресу запровадженого ладу й уряду як „неукраїнських”, ворожих Україні, у спеціальній заяві кабінету міністрів, поширеній 10 травня 1918 р., наголошувалося, що П. Скоропадський не прагне стати самодержцем, що через гетьманство реалізуються ідеї незалежної та вільної України в історичній національно-державній формі. Уряд обіцяв зміцнювати державність, турбуватися про розвиток української культури, забезпечувати права національної мови[525].

Гетьман намагався підкреслено демонструвати відродження давніх козацьких традицій. З огляду на це, роль головного символу гетьманської влади мав виконати герб — “козак з мушкетом”. На виконаній відомим графіком Г.Нарбутом державній печатці були поєднані “козак з мушкетом” і тризуб. Новим державним прапором України стало полотнище з синьої й жовтої смуг, а в центрі було зображення золотого тризуба з хрестом.

Однак нічим не можна було прикрити антидемократизму соціального курсу Української Держави. Тут її керівництво чинило, як мовиться, напряму, в інтересах ліберальних та консервативних верств. У травні 1918 р. гетьман призначив замість губернських комісарів губерніальних старост. Згодом з’явився наказ Ф.Лизогуба “Про усунення від посад повітових комісарів і помічників та заміну їх повітовими старостами”[526].

П. Скоропадський прагнув залучити до роботи талановитих висококваліфікованих досвідчених фахівців і, водночас, особисто відданих режиму та йому самому. З 2 по 10 червня 1918 р. було проведено прийняття присяги на вірність Гетьманату та його керівнику. Вона проходила згідно статей закону “Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу на вірність Українській державі” від 30 травня 1918 р. у всіх державних установах України. Тих хто відмовлявся її прийняти, звільняли з державної та військової служби[527]. Керівництво гетьманату виділило значні кошти на оплату праці державних службовців. Були затверджені 14 класів і рангів посад, згідно яких визначалися розміри річного утримання цих службовців.

Перед гетьманським режимом гостро стояло завдання впорядкування відносин з земствами та міськими думами. В першу чергу слід було визначити їх роль та функції у новій державі. З цією метою при міністерстві внутрішніх справ створили “Комісію для перегляду закону про організацію земського самоврядування” та “Комісію діячів міського самоврядування”. Їх очолили відомий земський діяч, князь О.Голіцин та колишній голова Київської міської думи І.Дяков[528]. Слід було також обмежити свавілля губернських старост, які без будь-яких підстав часто заарештовували земських діячів. Цю функцію було покладено на департамент місцевого самоврядування при міністерстві внутрішніх справ, який очолював В.Сціпіон. На початку червня департамент направив на місця спеціальні циркуляри, якими керівникам губерній заборонялося заарештовувати представників земських органів без відповідної санкції міністерства[529].

29 червня 1918 р. гетьман ухвалив закон “Про надання губернським старостам права розпускати волосні земські зібрання та управи”, в якому визначалися умови припинення діяльності земств. Замість розпущених органів самоврядування губернські старости тимчасово призначали волосні ради у складі 3–5 осіб[530].

У вересні 1918 р. гетьман скасував постанову Тимчасового уряду від 21 травня 1917 р. про губернських та повітових гласних і прийняв власний закон і правила проведення виборів. Усіх гласних передбачалося обирати таємним голосуванням терміном на три роки. Всіх виборців поділяли на три виборчі курії: 1) платники вищих ставок податків, а також особи з вищою освітою та ті, хто володіють землею і ведуть власне господарство;