Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

Бекер знову кинувся на мене. Я пропустив сильний правий і вирубився…

Коли я прийшов до тями, надворі було темно, настала ніч. Я був під ліжком, з-під якого стирчала тільки моя голова. Певно, я туди заповз. Я був боягузом. Я був уесь оббльований. Я виліз з-під ліжка.

Я поглянув на розбите дзеркало й розламане крісло. Стіл був перекинутий догори дригом. Я підійшов і спробув поставити його на місце. Дві ніжки були зламані. Я спробував полагодити їх, як міг. Я поставив стіл. Він постояв хвильку, потім знову впав. Килимок був просочений вином і блювотиною. Біля нього лежала пляшка. На дні ще трохи лишилося. Я випив ті рештки і роззирнувся навколо, шукаючи ще. Пити було нічого. Я замкнув двері. Знайшов сигарету, запалив її й став біля вікна, дивлячись на Темпл Стріт. Надворі була гарна ніч.

Раптом почувся стук у двері. «Містере Чінаскі?» це була місіс Канзас. Вона була не сама. Я чув як шепотіли ще кілька голосів. З нею були її маленькі смагляві дружки.

«Містере Чінаскі?»

«Так?»

«Я хочу зайти до вашої кімнати.»

«Для чого?»

«Хочу змінити простирадла.»

«Я хворію. Не можу вас впустити.»

«Я просто хочу змінити вам простирадла. Це займе всього кілька хвилин.»

«Ні, не можу. Приходьте зранку.»

Я чув, як вони шепотілися. Потім я почув, як вони пішли по коридору. Я сів на ліжко. Була суботня ніч, все місто пиячило.

Може мені пощастить вислизнути?

Я підійшов до дверей, відчинив їх на маленьку щілинку, не знімаючи ланцюжок і виглянув. На сходах стояв філіпінець, один із дружків місіс Канзас. У нього в руці був молоток. Він стояв на колінах. Він поглянув на мене, зашкірився і забив цвях у килимок. Він вдавав, ніби щось там ремонтує. Я зачинив двері.

Мені дійсно треба було випити. Я обнишпорив усю підлогу. Чому в усіх на світі, окрім мене, є що випити? Скільки я ще просиджу в цій клятій кімнаті? Я знову відчинив двері. Нічого не змінилося. Він поглянув на мене, усміхнувся й забив ще один цвях у підлогу. Я зачинив двері.

Я дістав свою валізу й почав кидати до неї свої небагаті пожитки.

У мене все ще було трохи грошей, котрі я виграв у хлопців, та я знав, що їх не вистачить, аби відшкодувати збитки в кімнаті. Та мені й не хотілося того. Насправді, це була не моя провина. Їм варто було б припинити бійку. А дзеркало взагалі поламав Бекер…

Я вже все зібрав. В одній руці в мене була валіза, а в іншій – друкарська машинка в чохлі. Я знову визирнув. Він все ще був там. Я зняв ланцюжок з дверей. Потім я швидко відчинив двері й вибіг. Я побіг до сходів.

«АГОВ! Ти куди?» запитав коротун. Він все ще стояв на одному коліні. Він підняв молоток. Я вдарив його по голові своєю машинкою. Почувся страшний звук. Я збіг по сходах, промчав холом і вискочив у двері.

Може я й убив того хлопця.

Я побіг по Темпл Стріт. Раптом побачив таксі. Воно було порожнє. Я застрибнув усередину.

«Банкер Хіл,» крикнув я, «швидко!»

56

Я побачив оголошення про здачу перед мебльованими кімнатами й попросив таксиста зупинити. Я заплаптив йому, підійшов до дверей і подзвонив. У мене був синець під оком після бійки, інше око підпухло, так само як ніс і губи. Ліве вухо було яскраво-червоне і щоразу, як я торкався його, ніби електричний струм пронизував моє тло.

Двері відчинив старий. На ньому була майка, заляпана бобами в чілі. Його волосся було сиве й не зачісане, він був не голений і постійно пихкав смердючою цигаркою.

«Ви власник?» запитав я.

«Ага.»

«Мені потрібна кімната.»

«Працюєш?»

«Я письменник.»

«Ти не схожий на письменника.»

«А як взагалі виглядають письменники?»

Він не відповів.

Потім кинув, «2,50 $ за тиждень.»

«Можна побачити її?»

Він відригнув, потім сказав, «Іди за мною…»

Ми йшли крізь довгий коридор. На підлозі не було килима. Дошки скрипіли й прогиналися, коли ми на них ступали. З однієї з кімнат почувся чоловічий голос.

«Відсмокчи, ти, шмат лайна!»

«Три долари,» відповів жіночий голос.

«Три долари? Та я тобі носа зламаю!»

Він сильно вдарив її, вона закричала. Ми пішли далі.

«Кімната заходиться на задньому дворі,» сказав старий, «але можеш користуватися ванною в будинку.»

На задньому дворі стояла халупа з чотирма дверима. Він підійшов до №3 й відчинив її. Ми увійшли. Там було ліжко, ковдра, невеличкий комод і столик. На ньому стояла електроплитка.

«Буде в тебе ще й електроплитка,» сказав він.

«Чудово.»

«2,50 наперед.»

Я заплатив йому.

«Чек видам вже зранку.»

«Добре.»

«Як тебе звуть?»

«Чінаскі.»

«А я Конорс.»

Він дістав ключ зі зв’язки й дав мені.

«У нас тут хороше, тихе місце. І я хочу, щоб так було й надалі.»

«Звісно.»

Я зачинив за ним двері. На стелі висіла лампочка без абажура. Насправді ця місцина була доволі чистою. Непогано. Я встав, вийшов на вулицю, замкнув за собою двері й через задній двір вийшов на алею.

Не варто було казати йому справжнє ім’я, подумав я. Могло статися так, що я вбив того маленького смаглявого дружка на Темпл стріт.

Уздовж схилу гори тягнулися довгі дерев’яні сходи, що вели до самої  вулиці. Доволі романтично. Я все йшов і йшов, доки не натрапив на винний магазин. Я захотів купити випивки. Я взяв дві пляшки вина, а так, як був ще й голодний, то придбав велику пачку картопляних чіпсів.

Повернувшись додому я роздягнувся, сів на ліжко, сперся на стінку, запалив цигарку й налив склянку вина. Було добре. Там було дуже затишно. З решти кімнат до мене не доходило жодного звуку. Захотілося сцяти, тож я одягнув шорти, зайшов за свою хибарку й зробив діло. Звідти я бачив вогні міста. Лос-Анджелес це чудове місце, там  багато бідняків, тож між ними легко загубитися. Я повернувся до кімнати й сів на ліжко. Допоки є сигарети й випивка, можна якось зводити кінці з кінцями. Я допив першу склянку й налив іще.

Може, я й зможу якось викрутитись. На восьмигодинний робочий день можна було й не сподіватись, так як всі, хто міг, уже зайняли всі місця. Була ще війна, всі навколо тільки й говорили, що про війну в Європі. Та мене не цікавила історія світу, тільки моя власна. Яке ж лайно.