Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
55
Через кілька ночей прийшов Бекер. Думаю, батьки дали йому адресу, або ж він знайшов мене через коледж. Моє ім’я й адреса зазначалися в списку на працевлаштування, під графою «некваліфікована робоча сила». «Робитиму все чесно або ж навпаки,» зазначив я у картці. Жодного дзвінка.
Бекер сів у крісло і я налив йому вина. На ньому була форма морського піхотинця.
«Бачу, тебе завербували,» сказав я.
«Я втратив своє місце у “Вестерн Юніон’’. У мене не було вибору.»
Я дав йому склянку. «Але ти ж не патріот?»
«Та звісно ж ні.»
«Чому тоді морська піхота?»
«Я почув про навчальний курс. Захотів перевірити, чи витримаю.»
«І витримав.»
«Так. Там є справжні психи. Майже щовечора стаються бійки. Ніхто їх не припиняє. Вони мало не вбивають одне одного.»
«Непогано.»
«А чому б і тобі не вступити?»
«Не люблю прокидатися рано, а ще не люблю виконувати накази.»
«А шо робитимеш далі?»
«Не знаю. Коли закінчаться останні копійки, піду жити в нетрі.»
«А там є справжнісіньки психопати.»
«Їх скрізь вистачає.»
Я налив Бекеру ще вина.
«Єдина проблема,» сказав він, «що немає часу, щоб писати.»
«Ти все ще хочеш стати письменником?»
«Звісно. А ти?»
«Так,» сказав я, «хоча це й безнадійно.»
«Типу ти не достаньо хороший?»
«Ні, вони не достатньо хороші.»
«Що ти маєш на увазі?»
«Ти читаєш журнали? “Найкращі історії року”? та їх щонайменше дюжина.»
«Так, читаю…»
«А “Нью-Йоркер” читаєш? “Харперс”? ”Атлантік”?»
«Ага…»
«Надворі 1940 рік. А вони все ще друкують речі з 19 сторіччя, важкі, заїжджені, претензійні. Від них або болить голова, або просто хилить на сон.»
«А що з ними не так?»
«Це фокус, шарада, маленька внутрішня гра.»
«Звучить так, ніби тебе не прийняли.»
«Я й так знаю, що не прийняли б. Для чого переводити марки? Мені потрібне вино.»
«А я прорвуся,» сказав Бекер. «Колись ти ще побачиш мої книги на полицях бібліотек.»
«Давай більше не говорити про письменництво.»
«Я читав твої речі,» сказав Бекер. «Ти занадто похмурий і ненавидиш усе.»
«Годі про письменництво.»
«Візьми хоча б Томаса Вулфа…»
«Та під три чорти того Томаса Вулфа! Він схожий більше на стару, що тріпається по телефону!»
«ОК, а хто тобі подобається?»
«Джеймс Тарбер[30]»
«Забавка для вищого й середнього класу...»
«Він знає, що геть усі божевільні.»
«Томас Вулф є одним зі світових…»
«Тільки козли говорять про письменництво…»
«Це ти мене козлом назвав?»
«Так…»
Я налив нам ще вина.
«Ти дурень, що нап’ялив цю уніформу.»
«Ти назвав мене козлом і дурнем. А я думав, що ми друзі.»
«Та ми й так друзі. Просто я дмаю, що ти себе не захищаєш.»
«Щоразу, коли я тебе бачу, у тебе в руці випивка. І ти називаєш це самозахистом?»
«Це найкраще з того, що я знаю. Без випивки я б уже давно перерізав собі горло.»
«Лайно собаче.»
«Ніяке інше лайно так не діє. У проповідників із Першин стріт є їхній Бог. А у мене є кров мого бога!»
Я підняв свою склянку й осушив її.
«Ти просто ховаєшся від реальності,» сказав Бекер.
«А чому б і ні?»
«Ти ніколи не станеш письменником, якщо і далі ховатимешся.»
«Ти про що взагалі? Це ж саме те, що роблять письменники!»
Беккер підвівся. «Не підвищуй голосу, коли говориш зі мною.»
«А що ти зробиш? Піднімеш мені члена?»
«У тебе його нема!»
Я наніс йому неочікуваний удар з правої, втрапивши прямо за вухом. Склянка випала з його руки і він позадкував через кімнату. Бекер був сильним чолов’ягою, набагато сильнішим за мене. Він вдарився об кут шафи, розвернувся і я наніс іще одни удар прямо по обличчю. Його віднесло до відчиненого вікна і я на мить злякався, що він може випасти.
Бекер узяв себе в руки і струснув головою, щоб очуматись.
«Ну що ж,» сказав я, «давай вип’ємо по маленькій. Мене вже нудить від насильства.»
«ОК,» відповів Бекер.
Він підійшов і взяв свою склянку. У пляшок дешевого вина, яке я пив, не було корків, кришка просто відкручувалась. Я відкрив нову пляшку. Бекер підставив склянку і я налив йому. Потім я налив собі й поставив пляшку. Бекер задпом випив свою порцію. Я спорожнив свою.
«Тільки без емоцій,» сказав я.
«Точно, друже,» сказав Бекер, ставлячи свою склянку. Раптом він заїхав мені просто у живіт. Я склався удвоє, а він схопив мене за голову й зацідив коліном просто мені по пиці. Я впав на коліна, з носа в мене, заливаючи сорочку, текла кров.
«Налий но мені ще, друже,» сказав я, «давай обмізкуємо цю штуку.»
«Вставай,» гаркнув Бекер, «це був тільки перший розділ.»
Я встав і пішов на Бекера. Я відбив його джеб, заблокував правий удар ліктем і зарядив коротким правим прямісінько йому в носа. Бекер відступив. У нас обох були розбиті носи.
Я кинувся на нього. Ми почали махатися всліпу. Я отримав кілька хороших подач. Він наніс мені сильний удар в живіт. Я зігнувся та відразу ж розпрямився, відповівши аперкотом. Удар прийшовся прямо в ціль. Це був чудовий, вдалий постріл. Бекер похитнувся назад і завалився на комод. Він вдарився потилицею об дзеркало. Воно розбилося. Його оглушило. Я зробив його. Я схопив його за шкібарки і зарядив прямо по лівому вуху. Він упав на килимок і став навкарачки. Я відійшов і тремтячою рукою налив собі випити.
«Бекере,» сказав я йому, «я тут надираю всім дупи щонайменше двічі на тиждень. Ти обрав не той день.»
Я перехилив свою склянку. Бекер встав. Він стояв, дивлячись на мене. Потім він наблизився.
«Бекере,» сказав я, «послухай…»
Він замахнувся з правої, а потім вдарив лівою мені в зуби. Ми знову почали. Про захист ніхто не думав. Ми просто місили, місили й місили. Він штовхнув мене у крісло й те розламалося. Я встав і перехопив його. Він відсахнувся і я спіймав його правою. Він вдарився об стіну і вся кімната здригнулася. Він знову кинувся на мене, вдарив правою мені в лоба і у мене перед очима замиготіли кольорові плями: зелені, жовті, червоні… Потім він заїхав мені по ребрам і по пиці. Я махнув і промазав.
Чорт забирай, подумав я, невже ніхто не чує цього шуму? Чому ніхто не прийде й не зупинить це? Чому не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.
