Читати книгу - "Новендіалія"

Це було би цікаво, подумав Лука, якби сталось раніше, ба навіть вчора. Тепер же Горгонові вибрики не хвилювали інтерна; важливим було інше, болюче і гнівне, і давні підозри не могли тут зарадити.

— Що ми робимо нині? — першим запитав він, щойно рештки Магістрату повсідались у незвично порожній нарадній.

— Нині… — кволо всміхнувся квестор. — Ми знайдемо спосіб повечеряти й відіспатись.

— Але… — смикнувся Лука.

— Та тшш, — відмахнувся квестор, — хіба я не бачу, що ви вже на ногах не стоїте? Багато з нас користі в такому стані, га? От лише додому я вас поки що не відпущу. Зі зрозумілих, маю надію, причин.

Вітій уважно озирнув товариство. Ніхто нібито не поривався заперечити керівничі твердження.

— В тирі мати є, — ворухнувся Клим, — а вечеряти… піду скажу, нехай хтось із тих поліцейських звитяжців по запіканку сходить. Хоч який від них буде зиск.

— О! — схвально кивнув Вітій. — Нема війни без інтенданта.

Глузливо блимнувши оком, Клим відбув влагоджувати побут.

— А поки надійде вечеря, — зітхнув квестор, — давайте ще раз поглянемо на веселі наші обставини… Лука, та годі вже на тому стільці гецати, я тебе чудово бачу.

Хлопець знічено насупився. Невже квестор не розуміє — знайти Тілію зараз означає викрити злодіїв? Це, коли не зважати на інші, далебі, людськіші підстави для хвилювання.

Вітій пильно поглянув на нього.

— Чи не думав ти, хлопче, чому той гость говорив із тобою?

— Ну… напевне, щоб дізнатися, чи вдалим був їхній рейд.

— Гаразд, — гмукнув квестор, — переформулюємо питання. Чому він говорив з тобою з телефону Тілії? Або… навіть не «чому», а «навіщо»?

— Як це, «навіщо»? — здивувався Лука. — Та ж для того, аби повідомити, що вона в його руках.

— Ага, — кивнув Вітій, — а це йому для чого?

Лука блимнув. Мабуть, все ж таки Вітій правий щодо «відіспатися» — бо ж у голові якось порожньо й лунко, і переконливі доводи не квапляться стати рядочком. Дійсно… для чого? Хіба з причини нездорової злостивості?

Квестор сплів пальці клубочком. Зітхнув, мовби зважуючись.

— Луко, скажи мені чесно, чи маєш ти докази того, що твоя Тілія не діє спільно із нашим противником?

Лука аж задушився від обурення. Тілія?! Це ж цілковитий нонсенс! І, найгірше, Вітієві це ніяк не поясниш — те, в чому сам Лука свято переконаний, годі перекласти на мову свідчень та доказів.

— Справді, Луко, — долучилася Мора, — чи добре ти знаєш Тілію Ольжич, аби присягтися, що вона не задіяна в планах Кліша та спільників?

Хлопець розгублено перевів погляд з одного на іншу.

— Ну, якби вони мали на меті виманити мене і там прикандичити — ви ж до того ведете, так? — зухвало зиркнув він на квестора, — то вони мали вже таку нагоду, і неоднораз. До того ж, я не бачу зв’язку: Адам Кліш, злодійський магнат, і бідна дівчинка з притулку…

Мора аж підскочила, те почувши.

— Звідки?

— Та ж з притулку, — терпляче пояснив хлопець. — Вона мені сказала, що виросла в сиротинці…

Не дослухавши, Мора лунко ляснула себе по чолі.

— О бо-ожее… — простогнала вона. — То ось вона хто — названа дочка Замії Ольжич! Це та, що керує сиротинцем на Кутній!

Вітій насупився.

— І що з тим?

— Та те, що її сиротинець опікується приблудними дітьми! Як же я раніше не допетрала, справді!? — люто ганила себе Мора. — Вони самі реєструють приблуд і звітують лише за тих, що в реєстрі. І, як розважити… Ніхто не знає, скільки саме дітей приймає притулок, тож для тих, кому потрібні діти поза всяким обліком, це — просто ідеальний ресурс!

Вітій завмер, і всяка жива барва збігла з його лиця.

— Анімули… — ледь чутно промовив він.

Мора скорботно кивнула.

— Нехай… — так само кволо промовив квестор. — Нехай це буде останнє, що я зроблю на цій посаді…

— Вітію, — зненацька втрутився Горган, — чи ти певен, що це — наш найперший пріоритет?

Квестор на мить замружився.

— Ну гаразд, — стиха мовив він, — я скажу тобі. Сьогодні вдень, коли всі б уже виспались та були здатні мислити нормально, я хотів винести на обговорення розформування Магістрату.

Лука аж здригнувся з несподіванки. Тобто як це?

— Так, — зітхнув квестор. — Це ж очевидно. Наша ефективність останнім часом носить радше від’ємний характер. Ми не справляємось. Нас недостатньо. Магістрат зараз — ніщо інше, як жива мішень, котра щодня ставатиме дедалі менш живою… Ми маємо зобов’язання перед містом, але місто нас не підтримує… За таких умов навіть наша героїчна загибель буде цілком безглуздою, бо заміни нам не надійде. Я цілком певен, коли ми розійдемось, зникнемо, як організація, нас не будуть переслідувати. Люди… — Вітій озирнув принишкле товариство, — я не хочу більше жертв. Але анімули… анімули — це особисте. Я повинен це зупинити.

Запала тоскна тиша.

— Якщо Магістрат припинить існувати, Вітію, — поволі проказав Горган, — то припинить діяти і наша з тобою угода.

Лука розгублено і збентежено зиркнув на проквестора. Яка угода? Про що йдеться? Незворушний проквестор ніяк не видав своїх почуттів, але Вітій зиркнув сумовито і мовби скривджено.

— Чини, як знаєш, — відказав він.

І — дивна річ — проквестор вдоволено кивнув.

— Добре. Тоді я йду з тобою.

— Я теж, — підхопила Мора. — Я знайду нам підставу потрапити до сиротинця.

— Моро! — застережливо звів долоні Вітій. — Ми ж домовились!

— Та я пам’ятаю, — майже весело мовила вона. — «Як не буде іншого виходу». Ну й от. Його не існує.

— Я теж піду з вами, — буркнув Лука. — Можливо, Тілію тримають якраз у тім притулку. Я мушу пересвідчитись.

Вітій нерішуче озирнув товариство, мовби шукаючи, як би то відмовити авантурників, але, зустрівши натомість три затяті погляди, лише несхвально хитнув головою.

— Щось не те, здається, в моєму підході до набору кадрів… — поскаржився він. — Одні чомусь трапляються мені шаленці…

— Що характерно, — буркнув Клим, з ноги прочиняючи двері нарадної. — Запіканка!

* * *

— Отже, сьогодні… — промовила жінка, мерзлякувато пересмикнувши плечима.

Цього вечора вона ніяк не могла зігрітися, і навіть старовинний коминок, що його розпалив гостинний господар, не давав удосталь тепла. Попри замкнені вікна та запнуті завіси, їй марилося, що до кімнати сочиться сирий сивий туман.

Наглядач, який досі сидів, замріяно споглядаючи полум’я, обернувся та повагом кивнув.

— Добре… це добре… — мовила вона, випроставши долоні та ступаючи ближче до вогню. — Отже, скоро ти…