Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– Твою ж маму! – вилаявся водій. – Всі живі? Вилазьте, кінцева, приїхали!

Бійці підхопилися, тримаючи зброю напоготові й очікуючи команди.

– На вихід! Всі застрибуйте на броню!

На щастя, кілька беемпе йшли поруч, і бійці, хто встиг, заліз і ліг зверху, тримаючись один за одного. Обстріл посилився – ввалювали вже не тільки з мінометів і стрілецької зброї, а, здається, зі всієї зброї, що є в російській армії. Беха, на яку заскочив Грег, рвонула навпростець через поле, і бійців підкидало до небес, із вихлопної труби йшов чорний їдкий дим, забиваючи носоглотку і заважаючи дихати. Грег лежав посередині, його тримали – чи за нього трималися, неважливо – Сергій Волиняка, Макс і Юрко. Колона в класичному розумінні вже перестала існувати – постійно змінювався напрямок руху, техніка йшла в довільному порядку, снаряди потрапляли то в автобуси, то в легкові автомобілі, і вони зупинялися, всі в чорному диму. Звідти вискакували люди, на них горів одяг, вони дико кричали і падали на землю, але більшість так і залишалася сидіти всередині, зовсім як ті люди там, у тому сріблястому «шевроле-авео» під мостом, притулившись головами до розбитого скла. За селом Чумаковим, без утрат проскочивши обстріл, який вівся з-за озера з правого боку, вони вискочили прямо на посадку, з якої стирчали дула гармат і танків. Без роздумів Грег із іншими бійцями скотилися з бехи на землю і зайняли оборону.

– Всі на броню! Відставити бій! – залунало з рації. – Швидше, швидше!

За сімсот метрів на них знову чекала засада – стріляли і спереду, і ззаду, з тієї самої посадки, яку вони щойно проїхали. Такого інтенсивного шквального вогню Грег за свою коротку солдатську біографію ще не бачив, але їм знову пощастило. І вони без втрат проскочили крізь це пекло.

– Ха, прорвемось! – радісно закричав Макс.

– Та куди ми, на хрін, дінемося!

«Ааааааа!» – Грег відчув різкий біль у нозі, і знову почув крик: «Ааааа!» – але з подивом зрозумів, що це кричить не він. Тільки-но Юрко лежав на броні поруч, але тепер замість нього Грег побачив щось страшне із м’яса, крові та кісток. Воно смикалося в конвульсіях і дико кричало, вимолюючи допомогу. Беха різко зупинилася, і бійці за інерцією скотилися на землю. Долаючи біль у нозі, Грег підповз до товариша – той помирав у жахливих муках, єдине, чим міг допомогти Грег Юрку – пристрелити, але він не наважився.

– Максе, Максе! – волав поруч Волиняка, намагаючись знайти товариша, який зістрибнув із броні ліворуч і пропав. Навколо вони чули лише цокотіння куль по броні і вибухи. З підбитої палаючої бехи швидко вискочив екіпаж. Усередині хтось жахливо хрипів і кашляв, але танкісти, не гаючи часу, скидаючи на ходу з себе зайве – магазини, «броники», шоломофони – кинулися до посадки, вочевидь, їх товариш уже не потребував допомоги. Грег, скрипнувши від болю зубами, поповз за ними, підтягуючи поранену ногу. Він повз, і слідом за танкістами викидав усі свої шість магазинів, які без автомата йому навряд чи були потрібні, рацію, по якій він устиг повідомити командиру роти, що їх беха підбита, Юрко загинув, а він і Волиняка – поранені. Він уже й не пам’ятав, що ще скинув із себе в кущі. При собі Грег залишив гранату – так, про всяк випадок. У посадці він одразу ж зняв берць і оглянув ногу – замість пальців він побачив чорні обвуглені головешки, так випалило ступню кумулятивним струмом, гомілку до коліна посікло осколками і стружкою броні. Він заглянув у ранець, де зберігав медикаменти, і з величезним розчаруванням побачив, що, окрім звичайного бинта, там нічого немає – ймовірно, і гарний ізраїльський бинт, і джгут, і перекис, словом, усе, що він так ретельно підбирав і носив із собою всі ці дні, він загубив у бою. Як він міг проморгати, що ранець розстебнувся?

– Дайте мені хто-небудь футболку, – попросив він.

Волиняка лежав неподалік, метрів за п’ять, і тримаючись за ногу, тихо стогнав.

– Гей, – покликав Грег танкіста з бехи, – тебе як звати?

– Василем, – відгукнувся той.

– Василю, – попросив Грег, – підтягни мене до нього, – Грег показав на Сергія, який кривився від болю.

Танкісти одразу ж пішли далі по лісосмузі, сказали, що за допомогою, але Грег у такі дива вірив мало. Він розірвав футболку на бинти і перев’язав себе і Волиняку, після чого дав товаришу одну пігулку знеболювального зі своїх недоторканних запасів – останній тиждень дуже боліли зуби, тільки ними й рятувався. За мить Волиняка скочив на ноги і з криком: «Я весь горю! Я горю!» – почав збивати з себе руками полум’я, яке, йому, очевидно, ввижалося. Завмерши на мить, як у кіно, він подивився безумними очами на Грега і сказав: «Брате, ти поранений! Тобі потрібна допомога! Я зараз!» – і, хапаючись за дерева, на подив швидко побрів по посадці.

– Стій! Стій! Ти, ідіоте! У тебе нога перебита! – волав йому в спину Грег, та Волиняка, який знаходився під дією больового шоку і знеболювального одночасно, нічого не відчував і не сприймав.

Грег залишився сам. Після знеболювального стало набагато легше – просто нічого не відчуваєш, і все, так гарно. Він чув відголоски бою, гуркіт артилерії – їх колона, напевне, розбита вщент. Багато хлопців, дуже багато – загинули, і що робити далі, як вибиратися звідсіля, він навіть не уявляв. Кишеня завібрувала, і він радісно дістав телефон – не може бути, з’явився зв’язок! Набрав номер заступника комбата, але той не взяв слухавку, проте за кілька хвилин відповів на есемеску про допомогу: «Виходь на дорогу, здавайся в полон, ми тебе поміняємо, нічого не бійся».

Що залишалося робити? З усього запропонованого Грег міг розраховувати тільки на «нічого не бійся». Страху він не відчував. Потужний обстріл, поранення та загибель товаришів його приголомшили, здавалося, що все – дурний сон, і одночасно він розумів, що це – жорстока реальність, справжня ціна якої ще невідома. Та й легко сказати – виходьте на дорогу.

До дороги він доповз. Знайшов дерево і довго ламав гілку для милиці. Іноді Грег поглядав на ногу, що почорніла і кровоточила, і не міг впізнати в ній власної плоті. Якби не новий американський берць із пластиковою підсиленою підошвою, то, певне, згоріла