Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Кілька кілометрів до села Горбатенкове він ішов чотири години, нікого так і не зустрівши. Вже на околиці побачив, як назустріч іде військовий із палкою, і подумав, що ось, нарешті, зараз його й пристрелять. Виявилось, що це йшов за водою для свого пораненого в п’яту товариша той самий танкіст Василь – йому самому дебело пробило голову, але це, здається, танкіста не дуже хвилювало.

– Братику, – сказав танкіст, – я нічого обіцяти не можу. Я повернуся за тобою за півтори години, а якщо не повернуся, то ти той, іди далі сам…

Грег упав у тінь під великий виноградник і прочекав танкіста рівно одну годину сорок хвилин, після чого забрів у найближчий двір, де підібрав целофановий пакет і, щоб рана не залишала кривавого сліду, натягнув його на ногу. Запасся кількома яблуками, пару одразу ж їх і з’їв. Приємний кислуватий смак трохи збадьорив, але рана знову починала боліти і дуже кровоточила. Розраховувати на те, що йому допоможуть у селі, Грег не став. Він узяв старий велосипед, щоб спиратися на нього, і пішов: одна нога – в рудому берці, друга – боса і чорна, в брудному целофановому пакеті. Напевне, з боку він справляв враження божевільного не менш, ніж Волиняка, що побіг невідомо куди, скидаючи з себе одяг.

Через пару кілометрів Грег наштовхнувся на окопи, з яких їх, очевидно, і розстрілювали росіяни. Пахло гаром і димом, порохом і бензином. Він покопирсався в кинутих речах, знайшов неушкоджену кепку російського солдата і залишки сухпайка. Кепку викинув, а залишки тут же доїв. Оглянувшись, Грег з’ясував, що сидить неподалік від того місця, де підбили їхню беху, і поліз туди. Картина, ним побачена, була жахливою: сім чи вісім обгорілих тіл хлопців, здається, з його батальйону і з «Миротворця», нестерпний солодкуватий запах згорілого людського м’яса, розбита і спалена техніка… У машині Бруса – хлопця, з яким він товаришував в Іловайську останніми днями, такої веселої людини з гранатометом, який любив життя в усіх виявах, він знайшов карту, але не знайшов Бруса. Все вигоріло вщент, але поруч з однією з автівок він побачив розкритий коричневий чемоданчик із медикаментами, де знайшовся і перекис, і бинти. Обробивши рану і перебинтувавшись, Грег сів на узбіччя і розвернув карту. До Комсомольського було далеко, ні, він не дійде – впаде, зомлілий, від утрати крові десь у посадці, а там…

Але всі ці поневіряння вже не мали жодного сенсу – по дорозі прямо на нього їхало два немаркованих танки і три беемпе, на одній з них стирчала велика командирська висувна антена. Беха зупинилася, і з люка висунулася голова в шлемофоні:

– Є живі тут? – байдуже запитала вона.

Грег відповів, що так, поки ще є, і натиснув на дзвіночок – той без натхнення глухо дзенькнув. «Головне – вижити, за будь-яку ціну повернутися до зброї. Мертвий солдат країні не потрібен», – подумав так і з великим зусиллям, відчуваючи, що втрачає свідомість, устав, спираючись на велосипед.

З тих бійців, що їхали в машинах мінометного взводу «Донбас», одразу загинуло п’ятеро: троє мінометників і двоє снайперів, яких підсадили в Многопіллі. Навіть якщо б вони дуже сильно захотіли, то забрати загиблих не змогли б – за кілька секунд почав вибухати боєкомплект, і машини, і люди розлетілися на друзки. Бадьорий і Антон устигли хіба що підібрати на узбіччі кількох поранених, яким уже в Червоносільському надали допомогу.

– Все буде добре! Не кричи, зараз введемо знеболювальне, – умовляла важких Аліна. Вона разом із Кішкою та Яром працювала, не розгинаючи спин, – поранених було дуже багато, а ще везли і несли нових.

Ближче до вечора, після жорстокого бою з танками і невдалих переговорів із росіянами – ті вимагали беззаперечної здачі в полон, щоправда, обіцяли статус військовополонених і ніяких «денеерів» – стало зрозуміло, що допомога з боку української армії не прийде. Порадившись, всі десятеро мінометників вирішили виходити з оточення зі зброєю в руках. Чому вони так вирішили, чому не залишилися чекати полону, важко сказати. Напевно, так Гайдук, Бадьорий, Антон та інші бійці взводу розуміли логіку війни і свого місця в ній.

– Беремо тільки боєкомплект!

Невеличкий загін пробрався між хатами – їх у Червоносільському не більше восьми – до краю села. Бійці, що залишалися, поділилися картою місцевості й побажали удачі. Розділившись на три групи, вони вирішили рухатися туди, де їх точно чекають менше на все – на північ. Першими в ярок спустилися Гайдук, Лісник і Антон, за ними вирушили Бадьорий і Бородавка, наступна п’ятірка – Любомир, Антиквар, Дудаєв та інші – пішли трохи далі.

Першу групу вів Бадьорий, колишній прикордонник, який гарно орієнтувався на місцевості. Допомагав орієнтуватися й артилерійський джипіес-навігатор, який вони прихопили з собою. Йшли обережно, ярами, оминаючи блокпости, робили привали в посадках. Коли перетнули шосе, то одразу вийшли до залізниці між Кутейниковим та Іловайськом. Попереду миготіло вогниками село Бондаревське, і Бадьорий запропонував його не обходити, а зняти символіку й пройти відкрито, начебто – патруль, але невідомо, чий. Хитрість спрацювала, ніхто з місцевих мешканців не відреагував на групу озброєних людей, прийнявши їх або за росіян, або за сепаратистів, або бог знає, за кого. Цю дуже холодну ніч після довгого важкого переходу мінометники провели на ставках біля села Металіст. Найпередбачливішим виявився Бадьорий, який захопив із собою наплічник із теплими речами. Як він зміг його зберегти в м’ясорубці під Червоносільським, як не полінувався взагалі взяти з собою? «Досвід, братчики, просто досвід, і нічого більше! – відповідав Бадьорий. – Кордон привчить до всього!»

На світанку вирушили на Кутейникове. Відчуття небезпеки було придушене втомою, певне, через це вони і пішли передмістям, відкрито – по переїзду вздовж дороги, повз кафе, а потім – уздовж залізничну гілку, де поля чергувалися з лісосмугами, де можна було перепочити. Вода закінчувалася, їжі залишалося зовсім мало, тому на привалі біля села вирішили поповнити запаси.

– Я сходжу, – запропонував Лісник. – Подивлюся, що там коїться, води куплю.

– Чому саме ти?

– Так я ж білорус! Почну говорити – місцеві подумають, що москаль! – бійці розсміялися, але це була чиста правда – акцент видавав у Ліснику кого завгодно, але не українця.

Поки чекали на Лісника, поруч двічі проїхав велосипедист, тому вирішили відійти вглиб лісосмуги, де чекали і слухали кілька годин поспіль, як неподалік гуде на дорогах російська військова