Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Водій дав кермо праворуч різко вбік, намагаючись ухилитись від куль, і протягнув ще метрів сто, можливо, двісті. Бус заглухнув біля пагорба. Як горошини, медики і бійці викотилися на землю. Дрин, поранений у ногу, кинувся перев’язувати стікаючого кров’ю Нестора. На секунду здійнявши голову, він із подивом відмітив, як швидко герой Майдану Парасюк драпає до посадки. Мурку з автобуса витягнув Вітерець. Вона ніби і не відчувала болю.

– Де Дрин? Де інші? – запитала вона.

– Дрин працює, водій загинув, – відповів Вітерець, укладаючи її в посадці на землю.

– Послухай, Вітерцю, кинь мене. Йди.

– Ні, не кину, всі разом вийдемо, – не погодився санітар.

– Ну, тоді берись, тягни!

Він підхопив Мурку під руки і потягнув по землі, а вона, допомагаючи, стала відштовхуватися ногами. Вони не пройшли так і кількох десятків метрів, як поруч розірвалася міна, і осколки впилися в ногу медсестри.

– Ох, Вітерець, тепер у мене і ноги немає! – охнула Мурка.

Вітерець нашвидку оглянув ногу і повідомив, що, здається, кістка не перебита.

– Добре. Це добре, – видихнула Мурка, але тут їй стало важко дихати, начебто в грудях шилом прокололи дірку, начебто легені – то надувна іграшка, з якої пові-і-і-і-ільно виходить повітря.

Як із-під землі, поруч раптом з’явилися чужі солдати. Те, що вони чужі, Мурка зрозуміла одразу, з першого погляду, хоча жодних ознак, за якими можна було б ідентифікувати приналежність, вони не мали. Однак щось у них було вороже. Точніше, все в них було вороже – погляди, слова, манера висловлюватися, обличчя. Серед чужих солдатів вона помітила поранених, і, не чекаючи «руки догори!», випереджаючи запитання і погрози, запропонувала:

– Дозвольте взяти ліки в автобусі, у мене там два чемодани. Ми вашим також допоможемо.

Вітерець збігав за ліками. Біля пагорба вже не стріляли так активно. Спочатку перев’язали росіян, потім своїх. Мурка підказувала, чим і кого колоти, і слухала, про що говорять вороги. Вороги поводилися дивно:

– Хто-небудь є тут з Херсона? – живо цікавився молоденький старший лейтенант. – А то у мене дружина звідти, так я можу їй зателефонувати. Вона з вашими рідними зв’яжеться!

Це звучало так безглуздо, так дико, наче він вибачався за те, що три хвилини тому вбив бог знає скільки їхніх товаришів, а тепер от хоче виправити таку прикрість, повідомивши родичам тих, хто залишився живим, умовно гарні новини.

Полонених посадили на вантажівку і відвезли в поле. Там, попередньо обшукавши і відібравши телефон, Мурку посадили в яму, інших кудись повели. Залишившись наодинці, вона швидко дістала другий телефон і набрала номер журналіста Макса Левіна. Не чуючи сама себе, вона прокричала, що поранена і потрапила в полон. Перед тим, як у неї забрали і цей телефон, Мурка ще встигла зателефонувати сестрі й попросила купити її сину ранець для підручників. Потім вона ще довго тримала в думках уривок розмови з сестрою, як останню ниточку, що зв’язувала її з колишнім життям. Мурка відчула, як гіркота поразки і досада розтікаються по тілу. Вона готова була терпіти біль – рани рано чи пізно загояться. Працюючи операційною медсестрою, вона знала це напевно, але ніяк не могла змиритися з тим фактом, що її не буде поруч, коли син перший раз піде до школи.

Грег сидів в автобусі в препаскудному настрої. Останні кілька діб в Іловайську їх крили «градами» та іншими артопадами так, що вони не могли підняти голови. Одразу ж після Дня Незалежності в небі противно загули безпілотники, і точність та рясність обстрілів значно зросли. Майже одночасно почалися проблеми з мобільним зв’язком, і він чотири дні не міг нормально поговорити ані з дружиною, ані з мамою. Грег волів, щоб батальйон нарешті вийшов із цього проклятого місця: щоб не гинули марно люди, щоб урятували поранених. І щоб виспатися і нормально поїсти, перепочити від постійних обстрілів – навіть зараз неподалік вибухали міни. Перебувати в стані щосекундної напруги, в очікуванні бути вбитим – не найкраще тло для психологічного стану будь-якої людини, навіть якщо ти – людина-павук. Грег не був людиною-павуком, він не був Бетменом або Кирилом Кожум’якою, він не був навіть професійним військовим. Як і більшість його товаришів по батальйону, він ще вчора жив життям пересічного мирного громадянина країни, якої вже три чверті століття не торкалася війна. Але він думав, що його перше бойове хрещення, їхнє перше справжнє бойове хрещення вийшло дуже складним, а для деяких бійців і взагалі – останнім, але тепер вже нічого не відмотати. Він уже вскочив у цю водичку. І при всіх негараздах він допливе до переможного. Він так вирішив. Остаточно. Тут він ніби помацав руками, а не на словесних баталіях із батьком, щó воно таке насправді – «покоління», «Батьківщина», «війна», перевірив себе і краще дізнався про тих хлопців, що знаходяться поруч, і тепер той час, щоб довести розпочату ними справу до кінця. Потрібно ось тільки швидше вискочити звідси.

Поруч, такі ж похмурі й невиспані, сиділи бійці «Дніпра-1» і «Світязя», що лінькувато сварилися через якісь дрібниці. До Грега підсів пілот машини, на якій він кілька днів крутив баранку в Іловайську.

– Як я втомився від усього, – зітхнув пілот і подивився на Грега сумними очами.

– Я також, – сказав Грег.

От і вся розмова.

З рації чулися уривки з переговорів, однак скласти з них цілісну картину того, що відбувається, було нереально. Грег розумів лише одне – захоплених у полон російських десантників генерал Хомчак хоче обміняти на вихід із оточення. «Та плювати, – дивувався Грег із наївності свого командування, – росіяни хотіли на своїх десантників. Їм простіше разом із нами їх розстріляти, ніж розмови водити. Баби ще народять! Здається, маршал Жуков таке казав?» Грег один час захоплювався літературою про Другу світову війну, багато читав, у тому числі англійських/американських авторів, і дуже шкодував, що не знає німецької мови. Йому подобався ретельний підхід і місткий стиль англомовних істориків, їх уміння працювати з джерелами і відсутність ідеологічних стереотипів, на відміну від міцної, але заштампованої радянської школи.

– Уперед! – закричала рація, перервавши приємні думки про книжки, що чекали його дома на полицях. – Поїхали!

Колона рушила з місця. До села Граничного дісталися майже без пригод – продовжували стріляти міномети, але з рації віддавали наказ на провокації не відповідати і продовжувати рух. Неподалік