Читати книгу - "Таємна історія"

— Зараз він мене мучить не так часто, як раніше. А от коли мені було тринадцять-чотирнадцять років, то голова не проходила взагалі. Тепер це відбувається, може, раз на рік, але в мене таке враження, що болі стали набагато сильнішими. Після кількох тижнів в Італії я став відчувати наближення нападу. Помилки бути не могло. Звуки стали гучнішими, об’єкти почали мерехтіти, периферійний зір затуманився, і по його краях зачаїлися неприємні речі. У повітрі стала відчуватися якась жахлива напруга. Я дивлюся на вуличний вказівник і не можу його прочитати, перестав розуміти найпростіші речення. Коли зі мною таке стається, то вже нічого не поробиш. Я міг тільки лишатися в кімнаті, опустивши жалюзі, приймав ліки й намагався не зчиняти ніякого галасу. Нарешті я збагнув, що можу дати телеграму своєму лікареві в Штати. Мої ліки надто сильні, щоб видавати їх на руки за рецептом, зазвичай у таких випадках я йду в пункт невідкладної допомоги й там мені роблять укол. Не знаю, що подумав би італійський лікар, якби, ледве дихаючи, на порозі його кабінету з’явився американський турист і попросив би про укол фенобарбіталу[116].

Але було вже надто пізно. За кілька годин мене звалив головний біль і я вже не міг не те що знайти дорогу до лікаря, а навіть зрозуміти, чи дістався до нього. Не знаю, чи намагався викликати швидку Банні. Його італійська настільки погана, що коли він намагався з кимось порозмовляти, то зазвичай закінчував якоюсь образою в бік свого співбесідника. Неподалік від нас було відділення American Express, і я певен, що там би йому допомогли знайти англомовного лікаря. Та від Банні навряд чи можна було сподіватися такої кмітливості.

Наступні кілька днів я навряд чи розумів, що відбувається навколо. Я валявся в кімнаті з опущеними жалюзі та газетами, наклеєними поверх них. Нагору навіть льоду мені ніхто не міг принести, і всім, чого я домігся, стало кілька глеків літепла, acqua semplice[117]. Тоді я вже мав клопіт із рідною мовою, не кажучи вже про те, щоб висловлюватись італійською. Де пропадав Банні, я не в курсі. Не пам’ятаю, щоб його бачив. Узагалі практично нічого не пам’ятаю.

Хай там як, кілька днів я провалявся пластом, не здатний навіть кліпнути очима без відчуття, що чоло от-от розколеться навпіл, усе болить, в очах темніє. Я регулярно непритомнів, аж доки в якийсь момент зауважив тонку смужку світла по периметру тіні. Не знаю, чи довго я на неї дивився, та поступово мені стало зрозуміло, що надворі ранок, що біль мене трохи відпустив і я можу рухатися без надзусиль. Виявилося, що мене мучить страшенна спрага. У глеку води не лишилося, тому я підвівся, накинув халат і спустився в пошуках чого-небудь попити.

Двері наших із Банні номерів виходили з протилежних боків у доволі пишну спільну кімнату: п’ятиметрова стеля, фрески під Карраччі[118], дивовижні барельєфи та ліпнина на балках, двостулкові засклені двері на балкон. Уранішнє світло мало не засліпило мене, але я розгледів постать людини, схожої на Банні, котра зігнулася над книжками та паперами за моїм столом. Я заждав, тримаючись за дверну ручку, доки проясниться погляд, і промовив: «Доброго ранку, Банні».

Він підскочив ніби ошпарений і зашарудів паперами, немов ховаючись від мого погляду. І раптом мені стало зрозуміло, що саме він тримав. Я підійшов і вирвав це з його рук. Мій щоденник. Банні постійно нишпорив, намагаючись зазирнути в нього, і тому я ховав його за батареєю. Мабуть, поки я нездужав, він перерив усю мою кімнату. Банні вже гортав його одного разу, але я пишу там латиною, тому не впевнений, що він багато зрозумів. Адже я навіть не користувався його справжнім іменем у своїх записах, а називав Банні Cuniculus molestus[119] — напрочуд підхоже ім’я, як на мене. Хто ж знав, що йому пощастить розібратися без словника.

На жаль, поки я хворів, у нього з’явилася шикарна нагода добути необхідні матеріали. Словник тобто. Ми часто глузуємо з Банні, вважаємо його кепським латиністом, але він спромігся на доволі адекватний переклад кількох коротких свіжих записів. Мушу визнати, мені навіть наснитися не могло, що він так вправно виконає цю роботу. Мабуть, сидів кілька днів.

Я навіть не злився. Мені просто відібрало мову. Витріщившись на переклад, що лежав переді мною, я перевів погляд на Банні, аж раптом той штурхнув стілець і розкричався на мене. Ми вбили того мужика, горлав він, холоднокровно вбили й навіть не подумали йому розповісти, але він знав, що з нами щось не те, і з якого це часу він для мене Кролик, бо він уже майже вирішив іти до американського консульства, щоб по мене прислали поліцію… Ну а потім (каюся, повівся, як дурень) я дав йому сильного ляпаса.

Генрі зітхнув:

— Не варто мені було це робити. Я вдарив Банні не стільки від злості, як із розпачу. Мені було зле, я почувався виснаженим, боявся, що хтось його міг підслухати. Не думаю, що зміг би терпіти його вереск іще секунду. Та й ударив я його дужче, ніж збирався. Він аж роззявив рота. Від моєї долоні на щоці Банні лишилася біла відмітина через півобличчя. Але кров швидко прилила назад, і щока вмить побуряковіла. Банні розкричався на мене, істерично лаявся та кидався з кулаками. На сходах почулися швидкі кроки, і хтось став гамселити у двері під шалений акомпанемент італійських слів. Я схопив щоденник та переклад і пожбурив у піч. Банні поліз був по них, але я тримав його, доки папір зайнявся, й аж тільки потім криком дозволив увійти. Це прийшла покоївка. Вона ввірвалася в кімнату, шкварячи по-італійськи так хутко, що я не зрозумів ані слова. Спершу мені здалося, що вона сердиться через галас. Та, як виявилося, я помилився. Жіночка була в курсі, що я хворів. Кілька днів із кімнати не долинало ні звуку, аж раптом, енергійно переповідала вона, почувся той наш вереск, і їй спало на думку, що, можливо, я вночі помер, а молодий signor саме знайшов мій труп, та оскільки я стояв перед нею, то вона, певно, помилилася. Чи потрібен мені лікар? Швидка допомога? Bicarbonate di soda?[120]

Я подякував їй і відмовився від допомоги. Сказав, що зі мною все гаразд, повторював dunque-dunque[121], намагаючись вигадати пояснення ґвалту, який ми зчинили, та,