Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

class="p1">Політична ситуація на Русі у цій оповіді дуже відрізняється від тої, що ми знаємо за іншими джерелами. Автор саги знає лише трьох князів, що княжили тоді на Русі: Ярицлейва у Хольмгарді (Новгороді), Вартилава у Палтеск’ю (Полоцьку) та Бурицлава у Кенугарді. Якщо щодо ідентифікації Ярицлейва та Вартилава сумнівів майже немає (хоча у сазі племінник Ярослава полоцький князь Брячислав Ізяславич помилково названий його братом), київського Бурицлава ототожнюють і з Борисом, і зі Святославом Володимировичами, та навіть і з польським князем Болеславом І. Тож варто тільки пристати до версії, що це Борис — і матеріали для звинувачення Ярослава перед судом історії готові. Втім, читаючи сагу, неважко помітити, що політичну ситуацію на Русі в ній вкрай спрощено, сага містить численні пізніші вставки (зокрема, полоцький Вартислав стає наприкінці київським князем, що відсилає нас до подій 1068—1069 рр., коли на короткий проміжок часу в Києві внаслідок повстання киян сів син Брячислава Всеслав), а той же образ Бурицлава є збірним — у ньому поєдналися й сам Святополк і його тесть Болеслав. Лише окремі історичні події подано цілком достовірно — перша битва між Ярославом та Святополком під Любечем чи обставини військово-політичного союзу Святополка з печенігами наприкінці протистояння з братом. Як історичне джерело, багато у чому скандинавські саги нагадують початкову частину нашого літописання. Так само вони були записані за кілька сторіч після їхнього створення, тож в усній традиції вони переосмислювалися у звичних для скандинавської традиції далеких від принципу історизму літературних канонах. Різні сюжети поєднувалися в один, а інколи, як, наприклад, із «Сагою про Еймунда», запозичувалися й для оповідань про інших героїв. Так, у «Сазі про Інгвара Мандрівника» пригоди Еймунда в Гардах (на Русі) приписані вже шведським вікінгам Інгвару та його синові Свейну.

* * *

Тож будь-який сумлінний історик, попри сумніви, у вивченні обставин усобиці 1015—1019 рр. змушений все ж таки спиратися не на саги, а на повідомлення літописця, хіба що трохи доповнюючи їх враженнями від перебування у Києві саксонських найманців польського князя та короля Болеслава І, що зберіг для нас у своїй хроніці князь-єпископ саксонського Мерзебургу Тітмар.

Смерть Володимира захопила його синів зненацька. Судячи з подальших подій, між ними не існувало якогось узгодженого плану дій на випадок смерті батька — проти них діяла взаємна недовіра та величезні відстані між їх володіннями. У таких обставинах вигравав той, хто був найближче до місця подій — тіла батька, столиці та скарбниці. А в Києві на той момент був лише Святополк. Перебування у в’язниці внаслідок поразки його заколоту раптово перетворилося на козир. За допомогою спільників він швидко звільнився, захопив казну та, як пише літописець, перекупив киян. Під киянами, звісно, він розуміє не усе населення міста, а найближче оточення батька — старших дружинників та духовенство. Борис разом із батьківським військом у той час повертався з Лівобережжя — він так і не знайшов печенігів. Звістка про смерть батька наздогнала його за день від Києва на річці Альта. За оповіддю джерел, дружина було запропонувала йому йти на Святополка, але Борис відмовився, визнавши старшинство брата. Тож військо полишило його — служити київському князю було вигідніше, ніж невдасі, якого чекала або сира земля, або невеликий уділ у яких-небудь «тьмутороканях». Найгірші очікування справдилися — Святополк двічі надсилав вбивць до Бориса. Спершу його намагався вбити воєвода Путша, а потім, вже пораненого, добили два варяги (багато хто саме в одному з них вбачає Еймунда). Першу кров у драмі було пролито. Невдовзі біля Смоленська за наказом Святополка було вбито муромського князя Гліба, якого буцімто запросив у Київ сам київський князь. Овруцький князь Святослав наважився було тікати на захід, але теж наклав головою від убивць того ж Святополка.

Зауважу тут лише, що на драму ця братовбивча війна перетворилася вже в уяві нащадків. Насправді, вбивства братів у боротьбі за престол були в Рюриковичів нормою — згадаймо, яким чином київським князем став Володимир, та нам лишається лише здогадуватись, чи насправді єдиним сином спершу був Святослав. Втім, культ Бориса та Гліба, яких вже за кілька десятиліть за загальноприйнятими у тодішній Європі традиціями оголосили християнськими мучениками — покровителями династії (такі святі прародителі-князі були обов’язковим атрибутом династичних легенд усіх тодішніх європейських володарів), та поширення християнських норм та стандартів з часом призвели до пом’якшення звичаїв. Вбивство, а ще більше братовбивство з норми перетворилося на злочин, і навіть більше — таким самим злочином на Русі сприймали у подальшому скалічення конкурентів, що у тій самій Візантії було дієвим інструментом у династичній боротьбі. Але тих читачів, хто зібрався було вітати такі зміни, мусимо засмутити. Припинення вбивств родичів мало катастрофічні наслідки для державної єдності Русі. Адже за родовим правом кожен з нащадків династії мав право на свою частку, тож що більше з часом ставало Рюриковичів, то слабшою ставала влада київського князя, то більше самостійних та напівсамостійних володінь з’являлося на території, яка за інших обставин могла бути об’єднана під владою єдиного володаря. Цю загрозу добре розуміли ті ж самі османи, що зберегли традицію вбивства братів султана до XVII ст.

Тож, як вимагали тодішні звичаї, у протистоянні братів за владу живим мав лишитися лише один. Від підступних вбивств супротивники перейшли до військових дій. Поки Святополк вбивав братів, Ярослав збирав варязьких найманців. На початку осені 1016 р. він вирушив на Київ на чолі війська, яке нібито складалося з 40 тисяч новгородців та тисячі варягів. Та насправді навряд чи його військо було більшим за 3—4 тисячі воїнів. Святополк зустрів його поблизу Чернігова біля міста Любеч. Обидва війська три місяці стяли по різні боки Дніпра, не наважуючись на битву. Перевагою Ярослава були скандинавські найманці, Святополк, крім чисельної переваги, мав на своєму боці ще й печенігів. Втім, варязьких найманців у нього навряд чи було багато — велика дружина русів, скоріше за все, саме київського походження, в цей час брала участь у візантійському поході, який поклав край існуванню Західного Болгарського царства. Врешті-решт, військо Ярослава скористалося тим, що Святополка та печенігів розділяло озеро, та розбили обидві частини його війська поодинці. Переможці піддали Київ погрому. Навіть лояльний до Ярослава літописець побіжно згадав, що разом із його вокняжінням у Києві «погоріли церкви». Чи це були свідомі антихристиянські дії якоїсь частини війська Ярослава, чи звичайне мародерство, ми напевно не знаємо.

Втім, приводу для заспокоєння у Ярослава не було — Святополк втік. Якщо вірити «Сазі про Еймунда», невдовзі