Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У парку, де вони часто гуляли з Айшею, Карім несподівано затримався після прогулянки. Айша вже весело бігала до машини з Ельфан, а Алія стояла, загорнута в легке пальто, з вітром у волоссі. Вона була красивою в той момент — спокійною, мовчазною, але вже не такою холодною, як раніше.
— Аліє, — озвався Карім, зупинившись біля неї.
— Так? — вона глянула на нього з ледь помітною посмішкою.
— Вечеря зі мною. Без доньки. Без минулого. Просто ти і я.
Вона знітилася, але не відмовила. Лише кивнула.
Це було скромне, але затишне місце на даху з видом на нічне місто. Вогні миготіли, як зорі. Вони довго мовчали, їли, дивилися одне на одного. Потім Карім узяв її руку.
— З того часу, як ти пішла… — він говорив тихо, ніби боявся, що щось зламає момент. — …я не був з жодною жінкою. Ні тіла, ні душі. Ти була єдина. Єдина, хто живе в мені досі.
Алія не стримала сліз. Вони текли самі.
— І я… — прошепотіла вона. — Ти — єдиний. Я не могла дозволити іншому навіть доторкнутися. Бо твої дотики я пам’ятаю досі. І твої очі…
Карім підвівся й обійняв її. Вперше за стільки років. Це було, як повернення додому.
Тієї ночі вони не поїхали кожен у свій бік. Вона погодилась поїхати з ним. В його квартирі панувала тиша, але між ними — палала пристрасть, яка ніколи не згасала.
Карім сидів на краю ліжка, притягнувши її до себе так, ніби боявся відпустити навіть на секунду. Його великі долоні огортали її обличчя, великі й теплі — такі знайомі й бажані. Алія тримала його за руку, ковзала пальцями по його шкірі, ніби намагалася вписати цю мить у пам’ять назавжди.
Він цілував її повільно, вивчаючи кожен вигин її вуст, мов ніколи ще не цілував. Його подих був глибоким, важким, як у людини, що нарешті прийшла до джерела після довгого голоду. Її пальці ковзали по його шиї, плечах, спині — по тілі, яке вона пам’ятала у найдрібніших деталях, і яке жадала знову.
— Я думав про тебе кожну ніч, — прошепотів він, торкаючись її шиї гарячими вустами. — Ти — мій біль… і моя єдина правда.
Його руки мандрували по її тілу, знімаючи з неї одяг повільно, майже священно. Вона відповідала йому, розстібаючи сорочку, ковзаючи пальцями по його грудях, животу — відчуваючи силу під шкірою, силу, яка належала тільки їй. У їхніх очах не було сорому — лише глибока довіра й жага повернення.
Коли вона залишилась оголеною, Карім завмер. Дивився на неї, мов на диво.
— Ти ще прекрасніша… — його голос хрипів від емоцій. — Я мріяв про цю мить… але боявся, що вона ніколи не станеться.
— Візьми мене, Каріме… — тихо сказала вона, й його ім’я на її вустах прозвучало, мов молитва.
Їхнє кохання було ніжним і повільним, але з кожним рухом набирало сили — так, ніби роки розлуки вивергалися з них у цій єдності. Її тіло тремтіло від дотику до нього. Його губи знаходили кожен куточок її шкіри. Їхні погляди не відривалися одне від одного навіть у найінтимніші моменти — це була не пристрасть лише тіла, це було возз’єднання душ.
Він був уважним, лагідним, але водночас безмежно голодним. Її стогін був відповіддю на кожне його бажання. Їхні тіла переплелися в ритмі, який диктувало серце. Вона кликала його по імені знову й знову, а він шепотів, що ніколи більше її не відпустить.
Коли все стихло, він тримав її в обіймах, їхні тіла втомлено, але щасливо притиснулися одне до одного. Алія поклала голову йому на груди й чула, як б’ється його серце — глибоке, сильне, рідне.
Вони заснули разом — вперше за стільки років. Заснули з думкою, що, можливо, кохання, навіть після болю, має другий шанс.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «"Невільниця серця", Верона Дарк», після закриття браузера.