Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Отут я вже заплутався, — зізнався Мокр. 

В їхній столик увіп’ялася й завібрувала бойова сокира. 

Панна Любесерце подивилася Мокрові в очі і випустила струмінь диму повз його вухо. 

— Моїм батьком був Роберт Любесерце, — відсутньо сказала вона. — Він був головою ради директорів компанії «Великий шлях» з часу її заснування. Семафори були його концепцією. Прокляття, та він розробив половину всіх пристроїв, що працюють у вежах. І от він об’єднався з групою інших інженерів, серйозних людей з логарифмічними лінійками, вони влізли в борги, заклали своє житло і збудували місцеву семафорну мережу, а тоді взяли зароблені гроші й інвестували їх у початок будівництва «Шляху». Гроші потекли рікою; кожне місто прагнуло приєднатися до Лінії, й усі акціонери мали збагатитися.  

Ми тримали стайні. Я мала власного коня. Правду кажучи, я не те щоб його любила, але мені подобалося його годувати й дивитися, як він бігає колами чи що там вони роблять. Все йшло чудово, але якось раз він отримав того листа, і почалися зустрічі, і йому сказали, що йому ще пощастило не потрапити до в’язниці за, ох, не знаю, щось складно-юридичного характеру. Але семафори продовжували приносити величезні прибутки. От як це вкласти в голові? Хаббар Злотний і його банда діяли дружньо, о так, але вони скуповували закладні, контролювали банки, маніпулювали цифрами й викрали «Великий шлях» у нас, як злодюжки. Все, чого вони хотіли, — це робити гроші. «Шлях» їх не хвилює. Вони витиснуть його до краплі, а тоді зароблять ще більше грошей на його продажі. Коли там керував тато, всі пишалися тим, що робили. І оскільки вони були інженерами, то стежили за тим, щоб вежі працювали як слід, весь час. Вони навіть мали те, що називали «ходячими вежами» — заздалегідь завантажені великі вози з усіма конструкціями, тож якщо з якоюсь вежею ставалася серйозна проблема, вони могли звести поруч іншу і продовжувати передачі, не втративши жодної семаграми. Вони пишалися цим, усі до єдиного, пишалися бути частинами цього механізму!  

«О, мій пане, побували б ви там. Бачили б ви!»

 — сказав Мокр сам до себе. 

Він не хотів вимовити це вголос. 

У дальшому кінці залу хтось ударив когось власною відірваною ногою й заробив одразу сім очок. 

— Так, — погодилася панна Любесерце. — Бачили б ви. І от три місяці тому мій брат Джон зібрав достатньо коштів, щоб запустити проєкт-конкурент «Шляху». Це було непросто. Злотний скрізь запустив свої щупальця. Ну, і Джон зустрів свою смерть при ударі об землю. Сказали, що він не пристібнув страхувальний трос. Хоча він завжди це робив. І тепер мій батько просто сидить цілими днями і дивиться в стіну. Коли у нас усе забрали, він втратив навіть свою майстерню. Звичайно, без дому ми залишилися теж. Тепер ми живемо у моєї тітоньки в Лялечках. Ось до чого ми прийшли. Коли Хаббар Злотний говорить про свободу, він має на увазі свою власну, більше нічию. І тут з’являєтеся ви, пане Мокр фон Губперук, весь сяєте як нова копійка і починаєте метушитися, беручись за все одразу. Чому? 

— Просто Ветінарі запропонував мені роботу, — сказав Мокр. 

— А чому ви на неї погодилися? 

— Це справа всього мого життя.  

Вона подивилася на Мокра так пильно, що він почувся геть незатишно. 

— Що ж, ви зуміли протягом кількох годин дістати столика в «Le Foie Heureux», — визнала вона, тим часом як у стіну за її спиною встромився ніж. — Якщо я спитаю, як саме, ви, як завжди, збрешете? 

— Гадаю, так. 

— Гаразд. То ходімо? 

У захаращеному затишку роздягальні поштамту палала маленька олійна лампа, утворюючу на диво яскраве коло діамантового світла. В центрі цього кола Стенлі, зі збільшувальним склом у руці, вивчав свої марки. 

Це було... раювання. Горох славиться своєї чіпкістю, от і Стенлі був ретельним по максимуму. Пан Шпулькіс, дещо знервований його усмішкою, видав йому всі пробні та забраковані аркуші з надрукованими марками, і тепер Стенлі акуратно систематизовував їх: кількість марок, наявність помилок — усе. 

У його свідомості проростали крихітні пагінці провини: це було краще за шпильки, от справді. Марки не могли вичерпатися. Вони могли мати будь-який малюнок. Вони вражали. Вони могли допомогти листам потрапити за адресами, а після цього їх можна було акуратно поклеїти в альбоми. А ще вони не кололи великого пальця. 

Про таке відчуття він читав у журналах для «шпилькоголових». Там говорилося, що людина часом «зіскакує зі шпильки». Іноді в цьому контексті згадувалися дівчата та шлюб. Траплялося, колишній «шпилькоголовий» просто брав та й розпродував усю свою колекцію. Або на якій-небудь зустрічі «шпилькоголових» хто-небудь раптом підкидав усі свої шпильки вгору і біг геть з криком «А, це ж просто шпильки!». Досі щось подібне було для Стенлі немислимим. 

Він підняв свою торбинку з невідсортованими шпильками і втупився в неї.  

Ще кілька днів тому перспектива провести цілий вечір зі своїми шпильками дала б йому чудове, затишне тепле відчуття всередині. Але тепер настав час відкласти цю дитячу забавку геть.  

Щось закричало. 

Крик був хрипким, горловим, ніби голос самого зла та шаленого голоду. Колись давно крихітні, схожі на землерийок тваринки з жахом чули, як подібний крик кружляє над болотами. 

Коли мить прадавнього жаху минула, Стенлі підкрався до дверей і відчинив їх. 

— Аг-гов? — сказав він у печерну темряву головного залу. — Є тут хто? 

Відповіді він, на своє полегшення, не почув — але почув якесь шкрябання звідкись з-під стелі. 

— Ми, розумієте, зачинені, — тремтячим голосом промовив він. — Але ми знову відчинимося о сьомій ранку, з пропозицією широкого вибору марок і прийому пошти до Псевдополя на неймовірно вигідних умовах, — його мова сповільнилася, а чоло наморщилося, коли він спробував точно згадати все, що їм сказав з цього приводу пан Губперук. — Пам’ятайте, ми можемо не бути найшвидшими, зате завжди дістаємося за адресою. Чому б вам не написати своїй старенькій бабусі? 

— Я свою бабусю з’їв, — прогарчав голос з темряви у висоті вестибюля. — І обгриз її кістки. 

Стенлі закашлявся. У мистецтві продажів він особливого досвіду не мав. 

— А... — сказав він, — Е... тоді, може, тітоньці? 

Він зморщив носа. Чого це в повітрі запахло ламповою олією?  

— Агов? — знову сказав він.  

Щось вилетіло з темряви, відскочило від його плеча і з вогким звуком впало на підлогу. Стенлі нахилився, помацав навколо і знайшов голуба. Або принаймні не менше половини голуба. Ще теплого і дуже липкого. 

Пан Ґрайль сидів на балці під куполом вестибюля. Його шлунок пекло вогнем. 

Біда: позбутися давніх звичок буває нелегко. Вони в’їдаються аж у кістки. Перед тобою тріпоче щось тепле й пір’їсте — і ти, звичайно ж, його хапаєш. В Анк-Морпорку голуби мостилися на кожній ринві, карнизі та статуї. Вплинути на їхню популяцію не могли навіть місцеві ґорґульї. Перш ніж прослизнути всередину Поштамту через пошкоджений купол, він з’їв шістьох, але тут назустріч йому пурхнула ще одна величезна тепла пір’їста