Читати книгу - "Поштова лихоманка"

очок. До речі, не забудьте і те, що я казав про тату з вашими іменами на всіх частинах ваших тіл. Ігорі ж бо роблять усе можливе, але якщо ви спростите їм життя, то на обох своїх ногах кожен з вас буде швидшим — і, що важливо, це будуть таки свої ноги. Гаразд, а тепер усі стали в позиції, пройдімося по всьому ще раз... 

Мокр ковзнув повз групу і вивчив поглядом велику залу. Важливо було не сповільнювати ходи. Це завжди привертає увагу. 

Він зауважив над натовпом тонку цівку блакитного диму й почав проштовхуватися туди. 

Панна Любесерце сиділа одна за дуже маленьким столиком, на якому стояла дуже маленька склянка. Вона явно прийшла нещодавно: другий стілець ще був незайнятим.  

— Часто сюди заходите? — поцікавився Мокр, швидко займаючи місце. 

Панна Любесерце здійняла брови. 

— Так. А чом би й ні? 

— Ну, я... подумав, що тут не дуже безпечно для самотньої жінки. 

— Та годі, це коли тут стільки великих дужих чоловіків, здатних мене захистити? Чому б вам не замовити випивку? 

Врешті-решт Мокр пробився до барної стійки завдяки тому, що впустив на підлогу кілька дрібних монет. Це зазвичай дещо полегшувало тисняву.  

Коли він повернувся, його стільця займав Поки Що Приязний П’яниця. Мокр одразу впізнав цей типаж, і ключовими словами тут були «поки що». Панна Любесерце відкинулася на спинку свого стільця, щоб уникнути його уваги, а ймовірніше, подиху.  

Мокр почув знайомий потік щедрих одкровень. 

— Що... так? Я тільки кажу, так, я кажу, ем-м-м, чого б тобі, так, не подарувати мені поцілуночка, так? Я тільки кажу...  

«О боги, я мушу щось зробити, — подумав Мокр. — Він здоровий, меч у нього — як м’ясницький тесак, і щойно я що-небудь скажу, його негайно перемкне в четверту стадію, Божевільний Некерований, а вони бувають на диво точними в рухах, перш ніж звалитися з ніг». 

Він поставив склянку на столик. 

Панна Любесерце кинула на нього короткий погляд і похитала головою. З-під столу почувся якийсь рух та звук, ніби щось пробило плоть, і п’яниця, раптом побілілий, похилився вперед. Можливо, тільки він та Мокр почули, як панна Любесерце промурчала: 

— У твою ступню увіткнувся підбор туфельки «Мила Лукреція» від Мітці, чотиридюймова шпилька, найнебезпечніше взуття на світі. Якщо перевести ситуацію в фунти на квадратний дюйм, то це все одно, ніби на ногу наступив слон з дуже маленькими підошвами. І я знаю, про що ти думаєш; ти думаєш: «Чи може вона пробити мені ступню аж до підлоги?». Але, розумієш, я й сама не впевнена. Підошви твоїх власних черевиків можуть стати в цьому деякою перепоною — але більше ніщо. Проте це не причина для твого хвилювання. Причина для твого хвилювання в тому, що в дитинстві мене ледь не з ножем біля горла змушували вправлятися в балеті, а це означає, що удар ногою в мене не гірший, ніж у мула; і ти сидиш точно навпроти; і на мені є ще одна туфелька зі шпилькою. Добре, я бачу, ти все усвідомив. Тепер я заберу підбора. 

З-під столу почулося тихе «чпок». Чоловік вкрай обережно встав, розвернувся і, не озираючись, непевною ходою покрокував геть. 

— А мені можна вас потурбувати? — спитав Мокр.  

Панна Любесерце кивнула, і він сів, закинувши ногу на ногу. 

— Це був усього лише п’яниця, — зауважив він. 

— Авжеж, чоловіки завжди так кажуть, — відповіла панна Любесерце. — А ще скажіть мені, що, якби не я, ви не збирали б зараз зуби в свого капелюха. Якого ви, я бачу, й не вдягли. Мабуть, у ньому приховано вашу істинну сутність. Вибачте, я сказала щось не те? Ви розлили випивку. 

Мокр витер пиво з вилоги.  

— Ні, я — це я і є, — сказав він. — Простий і неприкрашений[47].  

— Ви мене майже не знаєте, і все ж таки запросили на побачення, — промовила панна Любесерце. — Чому? 

«Бо ти назвала мене пройдисвітом, — подумав Мокр. — Побачила мене наскрізь. Бо не прицвяхувала мою голову до дверей з арбалета. Бо не говориш дурниць. Бо я хотів би пізнати тебе краще, навіть якби це було як цілуватися з попільничкою[48]. Бо мені цікаво, чи змогла б ти вкласти в решту свого життя таку ж пристрасть, яку ти вкладаєш у куріння. Всупереч панні Маккаларіят, я завів би з тобою шури-мури, панно Коханна Краса Любесерце... принаймні шури точно, а може, й мури, коли ми знатимемо одне одного краще. Я хотів би знати твою душу так само добре, як ти знаєш мою...» 

Він сказав: 

— Бо я вас майже не знаю. 

— Коли на те пішло, я теж вас майже не знаю, — сказала панна Любесерце. 

— На це я й роблю ставку, — сказав Мокр.  

Це викликало усмішку. 

— Гладенька відповідь. Не вчепишся. Де ми справді сьогодні вечеряємо? 

— В «Le Foie Heureux», звичайно.  

Схоже, вона щиро здивувалася. 

— Ви забронювали там столик? 

— О, так. 

— Тобто у вас там працює родич? Чи ви шантажували метрдотеля? 

— Ні. Але столик на сьогодні я таки замовив, — відповів Мокр. 

— Тоді це якийсь фокус, — підсумувала панна Любесерце. — Що ж, я вражена. Але мені варто вас попередити: отримайте від вечері максимум задоволення. Вона може стати останньою.  

— Що? 

— Компанія «Великий шлях» вбиває людей, пане Губперук. У різні способи. А ви, певно, дієте Хаббару Злотному на нерви. 

— Ох, та годі! Я для них — хіба що оса біля однієї з крихт на пікніку. 

— А що, на вашу думку, люди роблять з осами? — спитала панна Любесерце. — У «Шляху» проблеми, пане Губперук. Компанією керують як машиною для заробляння грошей. Вони вважали, що ремонт обійдеться дешевше, ніж профілактика. Вони обмежили витрати як тільки могли — як тільки могли. І вони не жартують. Думаєте, Хаббар Злотний хоч на мить замислиться, перш ніж вас придушити? 

— Але я був дуже... — почав Мокр. 

— Ви що, думаєте, що граєтеся з ними? Дзвоните в двері й утікаєте? Хаббар Злотний цілиться коли-небудь посісти місце Патриція, про це говорять усі. І раптом з’являється цей... цей ідіот у великому золотому капелюсі й починає всім демонструвати, що коїться на семафорах, знущається з них, знов запускає роботу Поштамту... 

— Стійте, стійте, — спромігся вставити Мокр. — Це ж велике місто, а не фермерське поселення десь у глушині! Тут не вбивають бізнес-конкурентів отак заіграшки, авжеж? 

— В Анк-Морпорку? Ви й справді так гадаєте? Втім, він вас не вбиватиме. Він навіть не завдаватиме собі клопоту з формальним зверненням до Гільдії найманців. Ви просто помрете. От як мій брат. А він за цим стоятиме. 

— Ваш брат? — перепитав Мокр.  

У дальшому кінці залу чудово виконане «Чого-ти-на-мене-так-витріщився?» дало початок вечірній бійці, рахунок у якій одразу ж досягнув двох очок і вибитого зуба. 

— Він і ще дехто з тих, хто працював на «Шляху» до того, як його рейдернули — рейдернули, пане Губперук, — збиралися запустити новий «Шлях», — промовила, нахиляючись уперед, панна Любесерце. — Вони якось устигли зібрати достатньо грошей для побудови кількох демонстраційних веж. Ті мали працювати більш ніж учетверо швидше за стару систему, вони збиралися ввести купу нових прийомів кодування, все мало вийти неймовірним. Багато хто вклав у них свої заощадження — ті, хто працювали у мого батька. Розумієте, після того як батько втратив