Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

юнака, тож саме тієї миті він таки наважився кинутися навтьоки і вже невдовзі, ніким не переслідуваний та не зупинений, дістався дитинця. А звідти, не озираючись, помчав юнак додолу стрімкими, порізаними проваллями схилами попід замком Ілурнь, і біг він так прудко, немовби на нього полював сам Диявол. 

 

 

VII. Пришестя коло́са 

 

Навіть після того, як ущух повальний вихід мерців, всеосяжний жах і далі панував над краєм; широко простяглася тінь лихого передчуття, пекельна та погребова, й лежала та тінь мертво на усьому Аверойні. На небесах з’являлися дивні та лиховісні передвісники: видніли вогнебороді метеори, які падали понад східними пагорбами; кілька ночей поспіль далеко на півдні комета змітала з неба зорі своїми осяйними грудьми, а тоді згасла, лишивши поміж людей пророцтво, що віщувало прийдешні лиха та пошесті. Днями повітря висіло важке та спекотне, й блакитні небеса були розпечені, наче розжарені пекельними вогнями. Грозові хмари, що темніли та плинули у далечінь, стрясали своїми осяйними списами ген на далеких видноколах, немов якесь військо титанів, що взяло ворога в облогу. У краї почався виздих худоби, і то такий, що його майже напевне спричинили чаклунські чари. Усі ті знамення та дива лягли додатковим тягарем на вже й без того пригнічений дух людей, які не знаходили собі місця, живучи у щоденному страху перед прихованими пекельними приготуваннями та підступами. 

Але ніхто, опріч Ґаспара дю Нора, не мав і гадки про те, щό се за лихо і в якій то формі воно себе проявить, аж допоки загроза, яка назрівала увесь сей час, не вирвалася зі свого лігва. А тим часом Ґаспар стрімголов утікав у напрямку Війона під нічними небесами, осяяними круглим місяцем, щомиті боячись почути за спиною важку ходу велетенського переслідувача. Не бачив юнак жодного сенсу в тому, аби попередити мешканців тих містечок та сіл, які розкинулися краєм, скільки сягав його зір. І воістину, куди — хай навіть попереджені — могли б сховатися люди від отого жахливого створіння, породженого самим Пеклом у пограбованій гробниці, створіння, яке могло пройтися усім краєм, неначе анакім, обрушивши свою нестримну лють на розтоптаний світ? 

Отже, всю ту ніч та цілий наступний день Ґаспар дю Нор, у вбранні, пошматованому чагарниками та вкритому засохлою тванню з кам’яного мішка, наче шаленець мчав уперед лісами, що височіли довкруж нього й були повні розбійників і вовкулаків. І поки він біг, сяйво місяця, що хилився до заходу, пробиваючись поміж покрученими похмурими стовбурами, мерехтіло в очах його; аж врешті-решт юнака розшукали та наздогнали бліді деревки світанкових стріл. Полудень проливав на нього свій білий жар, немов який розплавлений у печі метал, що очистився та перетворився на світло; і багнюка підземель, яка сухою скоринкою вкривала перетворений на лахміття одяг Ґаспара, розтанула від юнакового поту й знову стала слизом. Але він не спинявся і мчав уперед, переслідуваний побаченим жахіттям, аж поки йому на думку спав поки ще непевний і на перший погляд безнадійний задум. 

А тим часом декілька ченців із братства цистерціанців, які вдосвіта у своїй звичній вранішній молитві придивлялися до сірих мурів Ілурні, стали першими після Ґаспара людьми, яким випало на долю уздріти потворне страхіття, сотворене некромантами. Либонь, їхній звіт про теє видиво був дещо відтінений перебільшеннями, що притаманні побожним людям, а проте вони присягалися, нібито посеред руйновища зненацька здійнялися угору довгі язики полум’я та закружляв смолисто-чорний дим, вивергнутий не інакше як з дев’ятого кола Пекла, а серед нього раптом підвівся велетень і випростався понад руїнами барбакана, які сягали йому до поперека. Велетова голова височіла на одному рівні з верхівкою донжона, а його відкинута правиця здійнялася та, неначе грозова хмара, затулила вранішнє сонце, що саме сходило на небесах. 

Упали ченці на коліна долілиць, бо ж думали вони, ніби то сам Архиворог прийшов до світу сього, скориставшись замком Ілурнь як брамою, крізь яку вихопився прямісінько із Пекла. А тоді, через долину в милю завширшки, що відділяла їх від замку, долинув до ченців громовий гуркіт демонічного сміху; і велет, одним-єдиним кроком подолавши руїни барбакана, що стояли на його шляху, почав спускатися крутим скелястим пагорбом у долину. 

Коли він наблизився, перестрибуючи зі скелі на скелю, стало видно його риси, які могли належати хіба якомусь дияволові, у якого вдихнули життя гнів і злоба, що він відчував до синів Адамових. Його волосся сплутаними пасмами майоріло за ним, наче кубло чорних пітонів; його оголена шкіра була синювато-сіра, бліда та мертвотна, як шкіра небіжчика, одначе під нею випинали та перекочувалися величезні титанові м’язи. Його широкі очі жаріли полум’яною загравою, наче відкриті казани, що кипіли на вогні бездонного Пекла. 

Чутка про його пришестя прокотилася монастирем, як буревій жаху. Чимало братів, зваживши, що обачність — то найліпша складова релігійного завзяття, сховалися в пивницях та у висічених у скелі склепах. Інші скулилися у своїх келіях, бурмочучи та волаючи нерозбірливі молитви до усіх своїх святих. Решта, найсміливіші, згуртувалися в осерді каплиці та опустилися на коліна перед дерев’яним Христом на великому розп’ятті, творячи врочистую молитву. 

І лише Бернар зі Стефаном, які натоді вже дещо оговталися від жахливого побиття, наважилися спостерігати наближення велета. І зріс їхній жах невимовно, коли почали вони упізнавати у колосальному обличчі збільшену подобу рис лихого коротуна, під чиєю орудою коїлися в Ілурні темнії та нечестивії діяння; і сміх колоса, який спустився у долину, розлігся, наче принесене бурею відлуння того огидного реготу, що супроводжував ганебну втечу братів із замешканої примарами твердині. Хай там як, а Бернарові та Стефанові здалося лише, що нині коротун, який, поза сумнівами, завжди був справжнім демоном, вирішив з’явитися у своїй істинній подобі. 

Зупинившись на дні долини, став велет навпроти монастиря, і його палахкотливі очі опинилися на рівні вікна, з якого визирали Бернар зі Стефаном. Він знову зареготав — був то жахливий сміх, подібний до гуркоту, що долинає з-під землі, — а тоді, нахилившись, підняв жменю кам’яних брил, та так легко, ніби то була звичайнісінька рінь, і заходився закидати ними монастир. Брили розбивалися об монастирські мури з такою силою, неначе їх пожбурили за допомогою велетенських катапульт чи мангонелів203; одначе встояла міцна будівля, хоча й важко здригалася під ударами. 

Тоді колос обіруч узявся за величезну скелю, що стриміла зі схилу пагорба і була глибоко занурена в ґрунт, розхитав її, а тоді підняв та кинув просто у непіддатливі мури. Страшенний огром тієї скелі проломив цілу стіну молитовні, а тих, хто там зібрався, знайшли вже згодом — усі вони були розчавлені на криваве місиво поміж уламками різьбленого Христа. 

Потім, немовби набридло йому перейматися такими дрібницями, як ця незначна жертва, колос розвернувся спиною