Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

перетинався з підземеллям, яким простував Ґаспар. Затоплена долівка того проходу була принаймні рівною та не занурювалася далі у бридку застійну воду. З’ясовуючи се, юнак перечепився через початок прогону східців, які вели нагору. Йдучи дедалі мілкішою водою, він зійшов тими східцями і вже незабаром стояв на сухому камені. 

Здавалося, неначе ті сходинки — вузькі, поруйновані, нерівні, без жодних проміжків між ними — закручувалися, утворюючи якусь нескінченну спіраль, яка обвивалася у навколишній темряві довкола нутрощів замку. Вони були тісні й задушливі, і, вочевидь, не були джерелом того повітряного потоку, услід за яким рушив був Ґаспар. Не відав юнак, куди східці його приведуть, і не міг визначити, чи се, бува, не ті самі сходи, якими його припровадили до в’язниці. Та попри все, Ґаспар рішуче дерся нагору, лише подеколи зупиняючись, аби перевести дух, наскільки се було можливо у мертвому, просяклому міазмами200 повітрі. 

Аж ось у безпросвітній темряві, десь далеко нагорі вчувся йому таємничий приглушений звук: невиразний, повторюваний гуркіт, ніби десь ген там падали величезні брили та купи каміння. Був той звук невимовно лиховісний та похмурий, і здавалося, що від нього стрясалися незміримі стіни навколо Ґаспара та лиховісно двигтіли східці, на які він ступав. 

Тепер він сходив нагору з подвоєною обережністю та пильністю і раз у раз зупинявся, наслухаючи. Той гуркіт повторювався, ставав гучнішим, лиховіснішим, неначе лунав просто понад головою, тож юнак присів навпочіпки на сходах і, не наважуючись іти далі, вичікував там якийсь час, який цілком міг протривати не одну хвилю. Аж ось зненацька звук урвався, геть спантеличивши Ґаспара та залишивши по собі напружене й страхітливе безгоміння. 

Сповнений лиховісних передчуттів, не знаючи, яка ж то нова сквернота чекає на нього попереду, наважився Ґаспар продовжити своє сходження. І знову серед цілковитого порожнього безгоміння долинув до нього звук: невиразний, лункий хор голосів, що провадили якусь сатанинську месу чи літургію, співаючи каданси201, подібні до поховальних співів, які перетворилися на пеани202 лихого тріумфу, що на нестерпно високій ноті злинали у височінь. Задовго до того, як юнак упізнав слова, його пробрав дріж від потужної та зловісної пульсації розміреного ритму, що спадав та здіймався, і видавалося, неначе він суголосний серцебиттю якогось велетенського демона. 

Сходи всоте повернули, і Ґаспар піднявся їхньою звивистою спіраллю та вийшов із нескінченної опівнічної темряви. Він закліпав очима у тьмавому мерехтінні, що струменіло на нього згори. Хорал голосів зустрів його ще гучнішим вибухом пекельного звуку, і впізнав юнак слова рідкісного та могутнього заклинання, яке чаклуни використовували для надзвичайно мерзенної мети. Спинаючись останніми східцями, він із жахом усвідомив, що сáме коїлося серед руїн Ілурні. 

Обережно піднявши голову над рівнем замкової підлоги, Ґаспар побачив, що сходи закінчувалися у далекому кутку велетенської зали, в якій він уздрів був немислиме Натаїрове творіння. Увесь внутрішній обшир будівлі, простінки якої були знесені й розібрані, нині сповнювала химерна заграва — то промені круглого місяця змішувалися з червонястим полум’ям атанорів, які вже згасали, та з різнокольоровими язиками випарів, що звивалися кільцями й тягнулися вгору від некромантських жаровень. 

На якусь мить Ґаспара збентежив потік сяйва, який розливала повня поміж руїнами, а тоді він побачив, що майже уся внутрішня стіна замку, прилегла до дитинця, нині була знесена. Поза всяким сумнівом, повалення та розбирання тих велетенських кам’яних брил потребувало надлюдської праці, а рекрутів для її виконання забезпечило чаклунство. Саме звуки тієї праці долинали до Ґаспара, поки він сходив нагору з підземель, і коли він усвідомив, заради якої мети зруйнували ту стіну, кров застигла у його жилах, а шкіра взялася сиротами. 

Cтало очевидно Ґаспарові, що відколи його кинули до в’язниці, минув цілий день і частина наступної ночі, адже нині місяць високо піднявся на блідому сапфіровому склепінні небес. Нині велетенські діжки купалися у прохолодній заграві і вже не випромінювали свого моторошного примарного світіння. Отоманка із сарацинських тканин, на якій Ґаспар побачив був вмирущого карла, нині була напівприхована за димом, який курився з жаровень та кадильниць, а посеред них десятеро чаклунових учнів, вбраних у чорні та шарлатові одіяння, творили свій мерзенний та зловорожий ритуал, співаючи лиховісно розмірену літанію. 

Сповнений страху, немовби людина, яка раптово зустрілася віч-на-віч із примарою з глибин пекла, побачив Ґаспар колоса, який нерухомо лежав на замкових плитах, неначе охоплений сном циклоп. Ся істота вже не була скелетом: тепер її кінцівки огортали велетенські опуклі м’язи, і мали вони вигляд такий, ніби то були кінцівки біблійних велетів; боки здіймалися угору, наче нездоланні стіни; м’язи могутніх грудей були широкі, як підмостки, а руки могли трощити тіла людей, неначе жорна… Однак обличчя тієї дивовижної почвари, яке видніло у профіль, освітлене навскісними променями повні, було обличчям сатанинського коротуна, Натаїра — стократно збільшене, але так само сповнене невблаганного безумства та злості! 

Скидалося на те, що велетенські груди здіймаються та опадають, і коли некромантський ритуал на якийсь час зупинився, Ґаспар почув безпомильний звук могутнього дихання. Око, що видніло у профіль, було заплющене, однак його повіка, здавалося, тріпотіла, ніби велетенська завіса, неначе потвора ось-ось мала прокинутися, а відкинута рука з блідими й синюватими, мов рядок трупів, пальцями, неспокійно посмикувалася на підлозі замку. 

Невитерпний дрож пройняв Гаспара, та навіть сей жах не міг змусити його повернутися до сморідних підземель, які він допіру покинув. Із нескінченними ваганнями і трепетом, крадькома пробирався юнак зі свого кута, тримаючись у чорних тінях попід замковою стіною. 

Скрадаючись тією залою, ступаючи тихцем крізь збрижені запони випарів, що струменіли догори, Ґаспар на мить побачив отоманку, на якій лежала зморщена постать Натаїра, мертвотно-бліда та нерухома. Скидалося на те, що коротун помер або впав у заціпеніння, яке передувало смерті. А тоді хор голосів, що вигукували своє страхітливе заклинання, в якомусь сатанинському тріумфі здійнявся ще вище; випари заклубочилися, зібралися у хмару, породжену самим пеклом, закружляли навколо чаклунів клубочищами, подібними до пітонів, і знову приховали від спостерігачевих очей ту східну отоманку і труповидну постать, що лежала на ній. 

Незміреннеє зло заполонило все навколо, й здавалося, що навіть саме́ повітря обважніло, просякле ним, і гнітючою запоною повисло над замком. Ґаспар відчув, що жахливе перевтілення, яке виклика́ли та про яке молили чаклунові учні у своєму літургійному блюзнірстві, що звучало дедалі гучніше, невдовзі має відбутися — чи, либонь, вже й відбулося. Йому почулося, нібито велет, який дихав, лежачи на замковій долівці, поворухнувся, наче людина, що стривожено кидається у неглибокому сні. 

Незабаром той гігант, який масивним громаддям лежав на плитах підлоги, опинився поміж Ґаспаром і некромантами, що виспівували свої закляття. Вони не побачили