Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

3

1766 року із Джозефом Кервеном сталася вражаюча зміна. Вона була дуже раптова і спричинила багато розмов серед допитливих городян. Куди й поділося враження очікування й тривоги, а натомість з’явився погано прихований тріумфальний захват. Здавалося, Кервенові було важко стримуватися, щоб нікому не розповісти про те, що він відкрив, дізнався чи зробив, та, вочевидь, потреба тримати все в таємниці була більшою за його бажання поділитися радістю, бо він нічого нікому не пояснював. Після цієї переміни, що трапилася з ним на початку липня, зловісний дослідник почав приголомшувати людей тим, що володів такою інформацією, якою з ним могли б поділитися хіба що ті, кого давно не було серед живих.

Проте ця зміна жодним чином не вплинула на його нездорові таємні заняття. Навпаки, вони лише примножувалися, тож усе більше морських перевезень доручалося капітанам, яких Кервен прив’язував до себе страхом, як досі робив це загрозою банкрутства. Він зовсім відмовився від работоргівлі, стверджуючи, що прибутки від неї постійно падають. Кожну вільну хвилину він проводив на потаксетській фермі, проте час від часу ходили чутки, що його бачили в місцях неподалік від цвинтарів, тож ті, хто вмів порівнювати факти, сумнівалися, чи насправді змінилися звички старого торговця. Езра Віден, хоча його шпигунські вилазки були вимушено короткими й переривчастими через морські плавання, був достатньо злопам’ятний і наполегливий, чим відрізнявся від заклопотаних містян і фермерів, тож дослідив Кервенові справи до найдрібніших деталей.

Багато дивних маневрів старого крамаря із суднами сприймали як належне з огляду на неспокійні часи, коли кожен колоніст вважав своїм обов’язком опиратися положенням Акта про цукор, що перешкоджав великим перевізникам. У Нарраґансеттській затоці стали звичним ділом контрабанда й порушення закону, почастішали нічні розвантаження незафрахтованих кораблів. Та Віден, ніч за ніччю слідкуючи, як від Кервенових складів, що були розташовані в доках на Таун-стріт, непомітно відчалювали ліхтери[118] чи невеликі шлюпи, невдовзі переконався, що лихий відлюдень таким чином намагався уникнути не лише військових кораблів Його Величності. Ще до переміни Кервена 1766 року його кораблі були здебільшого навантажені закутими в кайдани неграми, яких перевозили вниз через затоку і вивантажували у невідомому місці на березі північніше від Потаксета, а потім переганяли вгору крутим схилом до Кервенової ферми, де й зачиняли у тій величезній кам’яниці зі щілинами замість вікон. Та після метаморфози все змінилося. Імпорт рабів припинився, а згодом Кервен облишив свої опівнічні плавання. Десь навесні 1767 року він став діяти інакше. Знову від темних мовчазних доків відчалювали ліхтери, але цього разу вони проходили вниз затокою трохи далі — можливо, аж до мису Немквет, де перевантажували товар із невідомих великих різнотипних кораблів. Тоді Кервенові моряки перевозили цей вантаж до звичного місця на березі затоки, сушею доправляли його до ферми і замикали у тих самих моторошний кам’яницях, де раніше тримали негрів. Вантаж складався здебільшого із коробок та валіз, більшість з яких були продовгуваті, важкі й підозріло схожі на домовини.

Віден стежив за фермою із неослабною увагою, чергував біля неї мало не щоночі. Рідко коли траплявся такий тиждень, щоб він не прийшов — хіба що тоді, коли випадав сніг і було видно сліди. Та навіть тоді він підходив якомога ближче по втоптаній дорозі чи по замерзлій річці, щоб пошукати сліди, які могли залишити інші відвідувачі ферми. Згодом він зрозумів, що робота на морі перешкоджає йому шпигувати, тож найняв свого товариша на ймення Елеазар Сміт, щоб той продовжував стежити, поки Віден ходив би у плавання, а коли повертався, то вони могли багато чого дивного розповісти про Кервена. Та компаньйони цього не робили лише тому, що зайве розголошування могло сполохати їхню здобич і завадити подальшим розвідкам. Натомість, перш ніж вдаватися до якихось дій, вони хотіли здобути якомога достовірнішу інформацію. Те, що вони дізналися, мусило бути насправді приголомшливим, і Чарльз Ворд неодноразово говорив своїм батькам про те, як йому шкода, що Віден спалив свої нотатки. Все, що залишилося від їхніх відкриттів, — це короткі нерозбірливі записи Елеазара Сміта, а також обережні записи з чужих слів у щоденниках та листах, згідно з якими ферма була лише прикриттям для жахливих злодіянь, масштаби і природа яких незбагненні для людського розуму.

Як виявилося пізніше, Віден та Сміт давно переконалися в тому, що під фермою пролягала складна система тунелів та катакомб, в яких, окрім старого індіанця та його дружини, жило ще вельми багато челяді. Сам будинок зі шпилем був реліктом середини сімнадцятого століття і мав величезний комин та ромбовидні заґратовані вікна, а лабораторія була прибудована з північного боку, де дах опускався мало не до землі. Цей дім стояв оддалік від усіх інших, проте, судячи із різних голосів, що чулися звідти в незвичний час, до нього мусили існувати якісь таємні підземні ходи. До 1766 року ці голоси були просто бурмотінням, шепотом негрів та якимись знавіснілими криками, які іноді супроводжувалися дивними наспівами чи закликаннями. Та після цієї дати вони набули характерних моторошних рис, постійно змінюючись від монотонного бубніння людей, які скорялися чужій волі, до лютих чи болісних вересків, стишеної розмови, благального завивання, різких вигуків чи криків протесту. Всі вони говорили різними мовами, та Кервен володів усіма, бо його скреготливий голос часто щось відповідав, комусь дорікав чи погрожував. Іноді здавалося, що в будинку було кілька осіб: Кервен, його невільники і охоронці цих невільників. Часом звучали геть незрозумілі мови, яких ні Віден, ні Сміт не могли розпізнати чи зіставити з якимись національностями, хоч і побували у багатьох країнах. Самі ж розмови звучали радше як допити, ніби Кервен вимучував зі своїх нажаханих в’язнів якусь інформацію.

Віден дослівно занотував багато підслуханих фрагментів бесід, бо в розмовах часто використовували англійську, французьку та іспанську, якими він володів; проте не зберігся жоден з його записів. Він розповідав, що окрім кількох моторошних діалогів про минуле деяких провіденських родин, усі запитання і відповіді, які можна було зрозуміти, стосувалися історії та науки, іноді зачіпаючи дуже віддалені країни та часи. Одного разу, наприклад, якогось невільника, який то вибухав гнівом, то надовго замовкав, допитували французькою про вбивство Чорного Принца у Ліможі 1370 року[119], ніби відповідач був обізнаний з якимись таємними передумовами цієї події. Кервен запитав в’язня — якщо це був в’язень, — чи наказ на вбивство віддали через Знак Козла, який знайшли на вівтарі у стародавній римській крипті під Катедрою, і чи вимовив Темний Чоловік із Ковена Верхньої В’єнни[120] Три Слова. Так і не домігшись відповіді, інквізитор, здалося, вдався до більш рішучих заходів. Раптом пролунав жахливий зойк, тоді все затихло, і згодом почулося бурмотіння і звуки ударів.

Ніхто не бачив на власні очі жодного з цих допитів, бо вікна завжди були щільно завішані шторами. Проте одного разу, під час бесіди незрозумілою мовою, Віден помітив за завісою тінь, яка його неабияк налякала,