Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

– Олівія! – грізно почав Кордевідіон.

– Дін, годі вже всіх залякувати, – перервала я його. – Мені дуже хотілося б поговорити з Талією. До того ж не завадило б подякувати Олівії за те, що вона зробила, та за пропозицію відпочити теж.

– Дякую, Олівія, – процідив крізь зуби Дін і глянув на мене. – Ти задоволена, люба?

Сказати, що Талія була вражена, це нічого не сказати. Те, як ми поспілкувалися з королем, викликало у неї шок. Артур на наші розмови не реагував, бо вже мав честь чути їх раніше. Він тільки витяг з-за спини дівчину, яка опиралася, і обійняв її обома руками, притиснувши до себе.

– Задоволена, любий, – погодилася я і зробила крок у бік Талії. Саме крок, більше не встигла.

– Стояти! – чоловіча рука міцно обхопила мене за талію. – Далеко зібралася?

Та що таке? Жодної свободи переміщення! Я тяжко зітхнула і докірливо подивилася на чоловіка.

– Олівія, ти зачиниш, зрештою, ці чортові двері? – прошипів невгамовний чоловік.

Тепер тяжко зітхнула пророчиця, проте, пройшла до дверей і зачинила їх. Мало того, ще ключ повернула у замку. Та ще витягла його, показала Величності й поклала собі до кишені.

Я знову повернулася до Талії. Тепер її черга важко зітхати. Буде чи ні? Не стала, не захотіла дотримуватися черговості.

Я поплескала долонькою по руці чоловіка, натякаючи, що настав час уже відпустити мене. Рука розтиснулася, і я знову рушила до дівчини, що повернулася з мого колишнього дому.

– Доброго дня, Таліє, – привітно сказала, простягнувши руку. – Мене звуть...

– Наталя Вєтрова? – несміливо продовжила Талія, простягаючи руку до мене. – Я знаю.

– Поговоримо?

Але розмова не склалася. Моя співрозмовниця весь час дивилася на мого безневинного чоловіка, як кролик на грізного удава.

Тому ми вирішили поговорити на вулиці, після того, як я запропонувала:

– Поговоримо надворі, там десь мої фрейліни відпочивають. Хлопці не проти, якщо дівчата трохи побалакають без них?

Хлопці, звісно, були проти, але коли це мене зупиняло? Посперечавшись хвилин п'ять із впертими чоловіками, я гідно виграла битву і, схопивши Талію за руку, потягла її за собою, дозволивши сердитим чоловікам слідувати за нами. Біля самих дверей я обернулася до пророчиці.

– Дякую тобі, Олівіє, – ввічливість – наше все! – Мабуть, виїжджати ми будемо вдосвіта, тож прощавай.

– До побачення, Ваша Величність. До побачення...