Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

всьому. Будинки й вулиці Парижа були нестерпні, сади його мліли засмучено поміж будинків, спалюваних сонцем. Як убитий, зупинився він над Сеною, на громіздкому, тяжкому мосту, на її душній набережній, даремно намагаючись чим-небудь розважитися, на що-небудь задивитися; туга безмежна жерла його, і безіменний черв’як точив його серце. Нарешті, доля над ним змилостивилася — і одного дня банкір вручив йому листа. Він був од дядька, який сповіщав його, що старий князь уже не існує, що він може приїхати розпорядитися спадщиною, яка потребує його особистої присутності, тому що розстроєна сильно. В листі був бідний білет, якого ледве стало на дорогу й четверту частину боргів. Молодий князь не хотів гаяти й хвилини, умовив сяк-так банкіра відстрочити борг і взяв місце в кур’єрській кареті. Здавалося, страшний тягар спав з його душі, коли зник з очей Париж і дихнуло на нього свіжим повітрям полів. За дві доби він уже був у Марселі, не хотів відпочити й години, і того ж вечора пересів на пароплав. Середземне море здалося йому рідним: воно омивало береги його вітчизни, і він посвіжішав уже, тільки дивлячись на самі безкраї його хвилі. Важко було пояснити почуття, що обняло його, коли він побачив перше італійське місто, — це була розкішна Генуя! У подвійній красі піднеслися над ним її строкаті дзвіниці, смугасті церкви з білого й чорного мармуру та весь багатобаштовий амфітеатр її, що враз обніс його з усіх боків, коли пароплав прийшов до пристані. Ніколи не бачив він Генуї. Ця весела строкатість будинків, церков і палаців на тонкому небесному повітрі, що сіяло незбагненною голубизною, була особливою. Зійшовши на берег, він опинився раптом у цих темних, чудних, вузеньких, мощених плитами вулицях, з одною вузенькою вгорі смужкою голубого неба. Його вразила ця тіснота між будинками високими, величезними, відсутність екіпажного стукоту, трикутні маленькі площадки і між ними, як тісні коридори, повикривлювані лінії вулиць, наповнених крамничками генуезьких сріблярів та золотих майстрів. Мальовничі мереживні покривала жінок, що їх ледве хвилював теплий широко[175]; їх тверда хода, дзвінкий говір на вулицях; відчинені двері церков, кадильний запах, що нісся звідти, — все це війнуло на нього чимсь далеким, минулим. Він згадав, що вже багато років не був у церкві, яка втратила своє чисте, високе значення в тих розумних землях Європи, де він був. Тихо ввійшов він і став у мовчанні на коліна біля чудових мармурових колон, і довго молився, сам не знаючи за що, — молився, що його прийняла Італія, що зійшло на нього бажання молитися, що святково було в нього на душі, і молитва ця, певно, була найкращою. Словом, як прекрасну станцію поніс він за собою Геную: в ній його вперше поцілувала Італія. З таким самим ясним почуттям побачив він Ліворно, Пізу, що порожніла, Флоренцію, мало знайому йому раніше. Велично глянув на нього важкий гранований купол[176] її собору, темні палаци царственої архітектури та сувора велич невеликого міста. Потім понісся через Аппеніни, супроводжуваний тим же світлим настроєм духу, і коли, нарешті, після шестиденної дороги показався в ясній далині, на чистому небі, купол, що чудесно закруглявся, — о!.. скільки почуттів тоді скупчилося разом в його грудях! Він не знав і не міг передати їх; він оглядав кожний горбок та пологість. І ось, нарешті, Ponte Molle[177], міські ворота, і ось обійняла його красуня площ Piazza del Popolo[178], глянув Monte Pincio[179] з терасами, сходами, статуями й людьми, які прогулювалися на вершинах. Боже! як забилося його серце! Ветурин[180] понісся вулицею Корсо, де колись ходив він з абатом, невинний, простодушний, знавши тільки, що латинська мова є мати італійської. Ось предстали перед ним знову всі будинки, які він знав напам’ять: Palazzo Ruspoli з своїм величезним кафе, Piazza Colonna, Palazzo Sciarra, Palazzo Doria; нарешті, звернув він y завулки, що їх так лаяли чужоземці, не киплячі завулки, де зрідка тільки зустрічалася крамниця цирульника з намальованими ліліями над дверима, та крамниця капелюшника, який висунув з дверей довгополого кардинальського капелюха, та крамничка плетених стільців, роблених тут же на вулиці. Нарешті, карета зупинилася перед величавим палацом брамантівського стилю[181]. Нікого не було в голих неприбраних сінях. На сходах зустрів його старезний maestro di casa, тому що швейцар зі своєю булавою пішов, за звичаєм, у кафе, де проводив весь час. Старик побіг відчиняти ставні й освітлювати мало-помалу стародавні величні зали. Сумне почуття охопило його, — почуття, зрозуміле кожному, хто після декількох літ відсутності приїхав додому, де все, що не було, здається ще старішим, ще порожнішим і де тяжко промовляє кожна річ, знана в дитинстві, і що веселіші були з нею поєднані випадки, то тяжчим був сум, що насилала вона на серце. Він пройшов довгий ряд зал, оглянув кабінет і опочивальню, де ще не так давно старий володар палацу засинав у ліжку під балдахіном з китицями і гербом і потім виходив у шлафроці й туфлях до кабінету випити склянку ослиного молока, з наміром поповнішати; вбиральню, де він одягався з витонченим старанням старої кокетки й звідкіля вирушав потім у колясці зі своїми лакеями на гуляння в віллу Боргезе лорнірувати постійно якусь англійку, що приїжджала туди також прогулюватися. На столах і в ящиках видно було ще рештки рум’ян, білил та всяких притирань, якими молодив себе старик. Maestro di casa оповістив, що вже за два тижні до смерті він прийняв був твердий намір оженитися, і консультувався навмисне з чужоземними лікарями, як підтримати con onore i doveri di marito[182]; але одного дня, зробивши два чи три візити кардиналам та якомусь пріорові, він повернувся стомлений додому, сів у крісло й помер смертю праведника, хоч смерть його була б ще блаженнішою, якби він, за словами maestro di casa, догадався послати на дві хвилини раніше за своїм духівником il padre Benvenuto. Все це слухав молодий князь неуважливо, не думаючи ні про що. Відпочивши од дороги й од дивних вражень, він зайнявся своїми справами. Його вразило страшне безладдя в них. Все, від малого до великого, було в безтолковому, заплутаному вигляді. Чотири незакінчені позови за обвалені палаци й землі в Феррарі й Неаполі, зовсім вичерпані доходи за три роки вперед, борги і старцівський нестаток серед пишноти — ось що з’явилося очам його. Старий князь був незрозумілим поєднанням скупості й пишноти. Він тримав величезну прислугу, яка не одержувала ніякої платні, нічого, крім ліврей,