Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але не так, як іноземець, відданий самому Тіту Лівію[183] і Таціту[184], який біжить мимо всього, до самої тільки старовини, який бажав у пориві благородного педантизму зрити все нове місто, — ні, він вважав все однаково прекрасним: світ древній, що ворушиться з-під темного архітраву, могутнє середньовіччя, яке наклало на все сліди художників-велетнів та пишної щедрості пап, і, нарешті, приліплений до них новий вік з натовпами нового народонаселення. Йому подобалося це чудесне їх злиття в одне, ці ознаки людної столиці й пустелі разом: палац, колони, трава, дикі кущі, що біжать по стінах, трепетливий ринок серед темних, мовчазних, заслонених знизу громад, жвавий крик рибного продавця біля портика, лимонадних з легкою прикрашеною зеленню крамничкою перед Пантеоном. Йому подобалася сама непоказність вулиць темних, неприбраних, відсутність жовтих та світленьких фарб на будинках, ідилія серед міста: стадо козлів, що відпочивають на вуличній мостовій, крики дітлахів і якась невидима присутність на всьому ясної урочистої тиші, що обіймала людину. Йому подобалися ці безперервні раптовості, несподіваності, що вражають у Римі. Як мисливець, що виходить зранку на ловитву, як давній рицар, шукач пригод, він вирушав відшукувати кожного дня нові й нові чудеса і зупинявся мимоволі, коли враз серед нікчемного завулку підносився перед ним палац, який дихав суворою похмурою величчю. З темного травертину[185] були складені його тяжкі незламні стіни, вершину вінчав прекрасно набраний колосальний карниз, мармуровими брусами обтяжені були великі двері, і вікна дивилися величаво, обкладені розкішним архітектурним оздобленням; або ж як раптом несподівано разом з невеликою площею виглядав мальовничий фонтан, який обризкував самого себе і свої спотворені мохом гранітні східці; як темна брудна вулиця закінчувалася несподівано грайливою архітектурною декорацією Берніні[186], або злітаючим обеліском, або церковною й монастирською стіною, що спалахувала блиском сонця на темно-лазурному небі з чорними, як вугіль, кипарисами. І що далі вглиб відходили вулиці, то частіше росли палаци й архітектурні витвори Браманта, Борроміні[187], Сангалло[188], Деллапорта[189], Віньоли[190], Бонаротті[191] — і зрозумів він, нарешті, ясно, що тільки тут, тільки в Італії чути присутність архітектури та сувору її велич як мистецтва. Ще вища була духовна його насолода, коли він переносився у внутрішність церков і палаців, де арки, плоскі стовпи та круглі колони із усіх можливих сортів мармуру, перемішані з базальтовими, лазурними карнизами, порфіром, золотом і античними каменями, поєднувалися гармонійно підкорені обдуманій ідеї, і вище від усіх їх піднеслися безсмертні творіння пензля. Вони були високо прекрасні, ці обдумані обладнання зал, сповнені царської величі й архітектурної розкоші, що завжди вміла схилитися перед живописом у цей плодотворний вік, коли художник бував і архітектор, і живописець, і навіть скульптор разом. Могутні витвори пензля, що вже не повторюється нині, підносилися похмуро перед ним на потемнілих стінах, все ще незбагненні й недоступні для наслідування. Входячи й поринаючи більше й більше в споглядання їх, він відчував, як розвивався його смак, запорука якого вже зберігалася в душі його. І якою здалася йому тепер низькою розкіш XIX століття перед цією величною прекрасною розкішшю, дрібна, нікчемна розкіш, що годилася тільки для прикрашення магазинів і вивела на поле діяльності золотильників, меблярів, обійників, столярів та майстрових, позбавивши світ Рафаелів, Тиціанів, Мікель-Анжелів, звівши до ремесла мистецтво. Якою низькою здалася йому оця розкіш, що вражає тільки перший погляд і споглядається потім байдуже, перед цією величавою ідеєю оздобити стіни віковічним творінням пензля, перед цією прекрасною думкою власника палацу дати собі повсякчасний предмет насолоди в години відпочинку від діл і від гучних життєвих чвар, усамітнившись там, у кутку, на старовинній софі, далеко від усіх, втупивши безмовно зір і разом із зором увіходячи глибше душею в таємниці пензля, зріючи невидимо в красі душевних помислів. Підносить-бо високо мистецтво людину, надаючи благородства й краси чудової рухам душі. Якими низькими здавалися йому перед цією непохитною плодотворною розкішшю, що оточила людину предметами, які розвивають і виховують душу, нинішні дріб’язкові оздоблення, що їх ламає й викидає щорічно неспокійна мода, чудне незрозуміле породження XIX віку, перед яким безмовно схилялися мудреці, згубниця й руїнниця всього колосального, величного, святого. За таких міркувань мимоволі спадало йому на думку: чи не через те цей байдужий холод, який обіймає нинішній вік, торговий, низький розрахунок, рання притупленість почуттів, що не встигли розвинутись і виникнути. Ікони винесли з храму — і храм уже не храм: кажани і злі духи живуть у ньому.
Що більше вдивлявся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.