Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

дзвонять, повторюючи один одного, європейські листки, навіть побачив у обличчя тих модних письменників, чудними творіннями яких була вражена, поряд з іншими, його палка, молода душа, і в яких усім хотілося чути ще неторкані досі струни, невловимі досі згини пристрастей. Словом, життя італійця набрало широкого, багатостороннього образу, охопилося всім велетенським блиском європейської діяльності. Разом, в один і той самий день, безтурботне споглядання і тривожне пробудження, легка робота очей і напруження розуму, водевіль на театрі, проповідник у церкві, політичний вихор журналів і камер, оплески в аудиторіях, потрясаючий грім консерваторного оркестру, легкий блиск танцюючої сцени, гуркіт вуличного життя — яке велетенське життя для двадцятилітнього юнака! Нема кращого міста, як Париж; ні за що не проміняв би він такого життя. Як весело й любо жити в самому серці Європи, де, ідучи, підносишся вище, відчуваєш, що член великого всесвітнього суспільства! В голові його навіть крутилася думка відмовитись зовсім від Італії і влаштуватися назавжди в Парижі. Італія здавалася йому тепер якимсь темним, запліснявілим кутком Європи, де затихло життя і всякий рух.

Так пронеслися чотири полум’яні роки його життя, — чотири роки, надто значні для юнака, і на кінець їх уже багато що з’явилося не в тому вигляді, як було раніше. Багато в чому він розчарувався. Той самий Париж, що завжди приваблював до себе чужоземців, постійна пристрасть парижан, уже здався йому зовсім, зовсім не тим, чим був раніше. Він бачив, як уся ця багатосторонність і діяльність його життя зникла без висновків і плодоносних душевних осадків. У русі повсякчасного його кипіння й діяльності бачилася тепер йому дивна бездіяльність. Страшне царство слів замість дії. Він бачив, як кожний француз, здавалося, тільки працював у самій розпаленій голові; як це журнальне читання величезних аркушів поглинало весь день і не залишало години для життя практичного; як кожний француз виховувався цим дивним вихором книжної політики, що рухалася друком, і, що сторонній у стані, до якого належав, ще не дізнавшись на ділі про всі права і стосунки свої, уже приставав до тої чи іншої партії, гаряче й жарко беручи до серця всі інтереси, виступаючи люто проти своїх супротивників, ще не знаючи в очі ні інтересів своїх, ні супротивників… і слово «політика» остогидло кінець кінцем дуже італійцеві.

У рухові торгівлі, розуму, всюди, у всьому бачив він тільки напружене зусилля й стремління до новини. Один силкувався перед одним будь-що узяти верх, хоч би на одну хвилину. Купець увесь капітал свій витрачав на саме тільки обладнання магазина, щоб блиском і пишнотою його заманити до себе натовп. Книжка літератора вдавалася до картинок та друкарської розкоші, щоб ними привабити до себе охолоджену увагу. Чудовинністю нечуваних пристрастей, потворністю винятків з людської природи силкувалися повісті й романи оволодіти читачем. Усе, здавалося, нахабно набивалося й напрошувалося, як розпусна жінка, що ловить мужчину вночі на вулиці; все, одне з-перед одного витягало вище свою руку, оточивши, мов юрба набридливих старців. У самій науці, в її натхненних лекціях, гідність яких не міг не визнати він, тепер стало йому помітне всюди бажання показатися, похизуватися, виставити себе; всюди яскраві епізоди, і немає урочистої величавої течії всього цілого. Всюди зусилля піднести досі непомічені факти й дати їм величезний вплив іноді на шкоду гармонії цілого, з тим тільки, щоб залишити за собою честь відкриття; нарешті, всюди майже зарозуміла упевненість і ніде смиренної свідомості власного незнання, — і він нагадав собі вірш, яким італієць Альфієрі[173], в їдкому настрої свойого духу, докорив французам:

Tutto fanno, nulla sanno,

Tutto sanno, nulla fanno;

Gira volta son Francesi,

Piu gli pesi, men ti danno[174].

Сумний настрій опанував його. Даремно старався він розважити себе, старався зійтися з людьми, яких поважав, але не зійшлася італійська природа з французьким елементом. Дружба зав’язувалася швидко, але вже за один день француз виявив себе всього до останньої риси: другого дня нічого було й пізнавати в ньому, далі певної глибини вже не можна було занурити питання в його душу, не встромлялося далі вістря думки; а почуття італійця були надто сильні, щоб зустріти собі повну відповідь у легкій природі. І знайшов він якусь дивну порожнечу в серцях тих, яким не міг відмовити в пошані. І побачив він, нарешті, що при всіх своїх прекрасних рисах, при благородних поривах, при рицарських спалахах, вся нація була щось бліде, недосконале, легкий водевіль, нею ж породжений. Не спочила на ній велично-поважна ідея. Всюди натяки на думки, і нема самих думок; всюди напівпристрасті, і нема пристрастей; все не закінчене, все наметане, накидане нашвидкуруч; вся нація — блискуча віньєтка, а не картина великого майстра.

Чи хандра, що раптово найшла на нього, дала йому можливість побачити все в такому вигляді, чи внутрішнє вірне й свіже почуття італійця було тому причиною, те чи інше, тільки Париж з усім своїм блиском і гамором скоро зробився для нього тяжкою пустелею, і він мимоволі вибирав глухі віддалені кінці його. Тільки в саму ще італійську оперу заходив він, там тільки неначе відпочивала душа його, і звуки рідної мови тепер виростали перед ним у всій могутності й повноті. І почала уявлятися йому частіше забута ним Італія, вдалині, в якомусь принадному світлі; з кожним днем поклики її ставали чутніші, і він вирішив, нарешті, писати до батька, щоб дозволив йому повернутися до Рима, що в Парижі залишатися більше він не бачить для себе потреби. Два місяці не одержував він ніякої відповіді, ні навіть звичайних векселів, які давно належало йому одержати. Спочатку дожидав він терпляче, знаючи капризну вдачу свого батька; нарешті, почав оволодівати ним неспокій. Декілька разів на тиждень навідувався він до свого банкіра і завжди одержував одну й ту саму відповідь, що з Рима нема ніяких відомостей. Відчай готовий був спалахнути в душі його. Засоби утримання вже давно в нього всі вичерпалися, вже давно зробив він у банкіра позику, але й ці гроші давно розійшлися, давно вже він обідав, снідав і жив сяк-так у борг; косо й неприємно починали поглядати на нього — і хоч би від кого-небудь з друзів яка-не-будь вістка. Тут ось він дуже відчув свою самотність. У неспокійному чеканні блукав він у цьому набридлому до смерті місті. Влітку воно було для нього ще нестерпнішим: всі наїзні юрми розлетілися по мінеральних водах, по європейських готелях і шляхах. Примара порожнечі виднілася на