Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Чортів Явтух! — подумав сердито про себе філософ. — Я б узяв тебе, та за ноги… І мерзенну пику твою, і все, що тільки є на тобі, побив би дубовою полінякою».
— Даремно ти зробив такий гак, — говорив Явтух, — далеко краще було вибрати ту дорогу, якою ішов я: прямо повз стайню. Та притому і сюртука шкода. А сукно добряче. Почім платив за аршин? Одначе погуляли досить: пора й додому.
Філософ, чухаючись, побрів за Явтухом. «Тепер проклята відьма завдасть мені пфейферу![135] — подумав він. — Та, проте, що це я, справді? Чого боюсь? Хіба я не козак? Читав же дві ночі, поможе Бог і третю. Видно клята відьма багато гріхів натворила, що нечиста сила так за неї стоїть». Такі думки снувалися в його голові, коли він вступав на панський двір. Підбадьоривши себе такими зауваженнями, він упросив Дороша, що, за допомогою протекції ключника, мав іноді вхід у панські льохи, притягти сулію сивухи, і обидва приятелі, сівши під повіткою, видудлили мало не піввідра, так що філософ, раптом звівшись на ноги, закричав: «Музик! неодмінно музик!» — і, не діждавшись музик, пустився серед двору на розчищеному місці витанцьовувати тропака. Він танцював доти, доки не настав час полуднувати, і челядь, що обступила його, як водиться в таких випадках, кружка, нарешті плюнула і пішла геть, сказавши: «Оце так довго танцює чоловік!» Нарешті філософ тут же ліг спати, і добрий цебер холодної води міг тільки збудити його вечеряти. За вечерею він говорив про те, що таке козак, і що він не повинен боятися нічого в світі.
— Пора, — сказав Явтух, — ходім.
«Шпичка тобі в язик, проклятий кнур!» — подумав філософ і, підвівшись, сказав:
— Ходім.
Ідучи дорогою, філософ безперестанку поглядав то туди, то сюди і намагався заговорити з своїми провожатими. Але Явтух мовчав; сам Дорош був небалакучий. Ніч була пекельна. Вовки вили цілою зграєю, і самий гавкіт собачий був якийсь страшний.
— Здається, наче щось інше виє: це не вовк, — сказав Дорош. Явтух мовчав. Філософ не знайшов, що сказати.
Вони наблизились до церкви і вступили під її ветхе дерев’яне склепіння, що показувало, як мало дбав власник маєтку про Бога та про душу свою. Явтух та Дорош, як і раніше, вийшли, і філософ залишився сам.
Все було таке ж саме. Все було в тому ж самому грізно знайомому вигляді. Він на хвилину зупинився. Посередині все так само стояла домовина страшної відьми. «Не побоюсь, їй-богу, не побоюсь!» — сказав він і, обвівши по-давньому круг себе коло, став пригадувати всі свої заклинання. Тиша була страшна: свічки тріпотіли і обливали світлом всю церкву. Філософ перегорнув один листок, потім перегорнув другий і помітив, що він читає зовсім не те, що писано в книзі. Зі страхом перехрестився він і почав співати. Це трохи підбадьорило його: читання пішло вперед, і листки мелькали один за одним. Раптом… серед тиші… з тріском лопнуло залізне віко домовини, і підвівся мертвець. Ще страшніший був він, ніж першого разу. Зуби його страшно заклацали, ряд об ряд, судорожно затіпалися його губи, і з диким верещанням понеслись заклинання. Вихор знявся по церкві, попадали на землю ікони, полетіли зверху вниз розбиті шибки віконець. Двері зірвалися з петель, і незліченна сила потвор влетіла в Божу церкву. Страшний шум від крил і від дряпання кігтів сповнив усю церкву. Все літало й шугало, шукаючи всюди філософа.
У Хоми вийшов з голови останній залишок хмелю. Він тільки хрестився та читав як попало молитви. І в той самий час чув, як нечиста сила металася навколо нього, мало не зачіпаючи його кінцями крил та бридких хвостів. Не мав духу розглянути він їх; бачив тільки, як на всю стінку стояла якась величезна потвора в своєму скуйовдженому волоссі, як у лісі; крізь сіть волосся дивилися страшно двоє очей, піднявши трохи вгору брови. Над нею держалося в повітрі щось схоже на величезний пухир з тисяччю протягнутих із середини кліщів та скорпіонових жал. Чорна земля висіла на них клаптями. Всі дивилися на нього, шукали і не могли побачити його, обведеного таємничим колом.
— Приведіть Вія! ідіть до Вія, — почулися слова мерця.
І раптом настала тиша в церкві; почулося десь далеко вовче завивання, і незабаром пролунала важка хода, що звучала по церкві; поглянувши скоса, побачив він, що ведуть якогось присадкуватого, дужого, кривоногого чоловіка. Увесь був він у чорній землі. Як жилаве, міцне коріння, випинались його, засипані землею, ноги й руки. Важко ступав він, щохвилини спотикаючись. Довгі повіки опущені були аж до землі. З жахом помітив Хома, що лице на ньому було залізне. Його привели під руки і прямо поставили до того місця, де стояв Хома.
— Підійміть мені повіки: не бачу! — сказав підземним голосом Вій — і все зборище кинулося підіймати йому повіки.
«Не дивись!» — шепнув якийсь внутрішній голос філософові. Не втерпів він і глянув.
— Ось він! — закричав Вій і наставив на нього залізний палець. І всі, скільки не було, кинулись на філософа. Бездиханний гримнувся він на землю, і тут же вилетіла душа з нього від страху. Пролунав крик півня. Це був уже другий крик: перший прослухали гноми. Злякані духи кинулись, хто як попало, у вікна й двері, щоб швидше вилетіти, та де там: так і залишились вони там, застрявши в дверях та вікнах. Увійшовши в церкву, священик спинився, бачивши таке зганьблення Божої святині, і не посмів правити панахиду в такому місці. Так навіки й залишилася церква із застряглими в дверях та вікнах потворами, обросла лісом, корінням, бур’яном, диким терником, і ніхто не знайде тепер до неї дороги.
Коли чутка про це дійшла до Києва, і богослов Халява почув, нарешті про таку долю філософа Хоми, то поринув на цілу годину в роздумування. З ним протягом того часу сталися великі зміни. Щастя йому усміхнулося:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.