Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— Здрастуй, Хомо! — сказала вона, побачивши філософа. — Ой, ой, ой! що це з тобою? — скрикнула вона, сплеснувши руками.

— Як що, дурна бабо?

— Ох, Боже мій! Та ти весь посивів!

— Еге-ге! Та вона правду каже! — промовив Свирид, придивляючись на нього пильно. — Ти справді посивів, як наш старий Явтух!

Філософ, почувши це, побіг прожогом у кухню, де він помітив приліплений до стіни, засиджений мухами трикутний шматочок дзеркала, перед яким були натикані незабудки, барвінок і навіть гірлянда з нагідок, що показували призначення його для туалету чепуристої кокетки. Він з жахом побачив істину їх слів: половина волосся його справді побіліла.

Повісив голову Хома Брут і поринув у роздумування.

— Піду до пана, — сказав він нарешті, — розкажу йому все і поясню, що більше не хочу читати. Хай виряджає мене зараз же до Києва.

З такими думками попростував він до ґанку панського дому.

Сотник сидів майже нерухомо в своїй світлиці; та ж сама безнадійна туга, яку він бачив раніш на його обличчі, збереглася на ньому й донині. Тільки щоки його запали багато більше, ніж раніш. Помітно було, що він дуже мало вживав їжі або, можливо, навіть зовсім не торкався до неї. Незвичайна блідість надавала йому якоїсь кам’яної нерухомості.

— Здоров, небоже! — промовив він, побачивши Хому, що спинився з шапкою в руках біля дверей. — Що, як там у тебе? Все гаразд?

— Гаразд то гаразд. Таке чортовиння розвелось, що прямо бери шапку та й давай драпака, куди ноги несуть.

— Як це так?

— Та ваша, пане, дочка… Як розміркувати гаразд, вона звісно єсть панського роду; цього ніхто не стане заперечувати; тільки, не в гнів будь сказано, упокой Боже її душу…

— Що ж дочка?

— Припустила до себе сатану. Таких страхів завдає, що ніяке Святе Письмо не вчитується.

— Читай, читай! Вона недаремно прикликала тебе. Вона дбала, голубонька моя, про душу свою і хотіла молитвами вигнати усякий дурний помисел.

— Воля ваша, пане: їй-богу, сили нема!

— Читай, читай! — говорив тим самим умовляючим голосом сотник. — Тобі одна ніч тепер зосталась. Ти зробиш християнське діло, і я нагороджу тебе.

— Та які б не були нагороди… Як ти собі хочеш, пане, а я не буду читати! — промовив Хома рішуче.

— Слухай, філософе! — сказав сотник, і голос його став твердий і грізний, — я не люблю цих вигадок. Ти можеш це робити в вашій бурсі, а в мене не так: я вже як одшмагаю, то не так, як ректор. Чи знаєш ти, що таке добрі ремінні канчуки?

— Як не знати! — сказав філософ, знизивши голос. — Кожному відомо, що таке ремінні канчуки: при великій кількості — річ нестерпна.

— Так. Тільки ти не знаєш ще, як хлопці мої вміють парити! — сказав сотник грізно, стаючи на ноги, і обличчя його набрало владного й жорстокого виразу, що виявляв увесь свавільний його характер, тільки на час приспаний журбою. — У мене спершу випарять, потім покроплять горілкою, а потім знову. Іди, іди! справляй своє діло! Не справиш — не встанеш, а справиш — тисяча червінців!

«Ого, го! та це хват! — подумав філософ, виходячи. — З цим нема чого жартувати. Стривай, стривай, приятелю: я так дремену, що ти з своїми собаками не вженешся за мною».

І Хома поклав неодмінно втекти. Він вижидав тільки пообіднього часу, коли вся челядь мала звичай забиратися в сіно під повітками і, розкривши рота, так хропіти та свистіти, що панське подвір’я ставало схожим на фабрику.

Цей час, нарешті, настав. Навіть і Явтух зажмурив очі, простягшись проти сонця. Філософ зі страхом і тремтінням рушив потихеньку у панський сад, звідки йому здавалося зручніше й непомітніше можна було втекти в поле. Цей сад, як водиться, був страшенно занедбаний, отже надзвичайно сприяв кожному таємному намірові. Крім однієї тільки стежечки, протоптаної по господарській потребі, все інше густо заросло розлогими вишнями, бузиною, лопухом, що просунув аж на самий верх свої високі стовбури з чіпкими рожевими шишками. Хміль укривав, немов сіткою, верховіття всього цього строкатого зборища дерев та кущів і становив над ними покрівлю, що напнулася на тин і спадала з нього виткими зміями разом з дикими польовими дзвіночками. За тином, що правив за межу саду, ішов цілий ліс бур’яну, у який, здавалося, ніхто не цікавився заглядати, і коса розлетілася б на дрізки, коли б захотіла торкнутися лезом своїм здерев’янілих товстих стебел його. Коли філософ хотів переступити через тин, зуби його цокотіли і серце так дуже билося, що він сам злякався. Пола його довгої хламиди, здавалося, прилипла до землі, немовби хто прибив її цвяхом. Коли він переступав тин, йому здавалось, ніби з оглушливим свистом тріщав у вуха якийсь голос: «Куди, куди?» Філософ шугнув у бур’ян, кинувся бігти, безперестанку спотикаючись об старе коріння і давлячи ногами своїми кротів. Він бачив, що йому, вибравшись з бур’янів, досить було перебігти поле, за яким чорнів густий терник, де він вважав себе в безпеці, і пройшовши який, він гадав натрапити на дорогу прямо до Києва. Поле він перебіг умить і опинився в густому тернику. Крізь терник він проліз, залишивши, замість мита, клапті свого сюртука на кожній гострій колючці, і опинився у невеликому вибалку. Верба розлогими вітами схилилася подекуди мало не до землі. Невелике джерело виблискувало чисте, як срібло. Першим ділом філософа було прилягти й напитися, бо він відчував спрагу нестерпиму.

— Добра вода! — сказав він, втираючи губи. — Тут би можна перепочити.

— Ні, краще біжімо вперед: а то буде погоня!

Ці слова пролунали в нього над вухами.