Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

– Чи не можна це зробити в прикордонних князівствах? В Клеве чи Берзі? Відколи Юліхи вимерли, це майже нічийні землі.

– Не зовсім. Клеве де-факто окуповане Нідерландами, Юліх – Францією, а Бергом править архієпископ Трірський, який, як ви вже здогадалися, не захоче співпрацювати. Крім того, це дуже ризиковано. Якщо хтось, наприклад, Габсбурги чи баварці, з'ясують ситуацію, вони можуть просто знищити табір, і ми залишимося ні з чим. У Нідерландах безпечніше.

– Тоді я поговорю з Генріхом.

– Ти маєш зробити йому дуже хорошу пропозицію, від якої він не зможе відмовитися. Інакше нічого не вийде.

– У мене є ідея. Дозвольте мені.

– Як скажеш, – іспанець відсалютував їй келихом.

□□□

Вранці Катаріна першим ділом написала листа Карлові Людвігові, повідомивши, що їй вдалося виконати свою частину обіцянки, і попросила його приїхати до Амстердаму. Бланшфлер уже мала свої тюльпани – вона купила їх за п'ятнадцять гульденів на квітковому ринку на набережній, – тож вони сіли в двоколісний екіпаж, наданий Кунеусом, і вирушили до Лейдена.

– Я не знаю, що ви задумали, – сказав адвокат дівчині перед тим, як вони поїхали, – але будьте обережні. Щось мені підказує, що ти цілишся занадто високо.

– Не хвилюйся про це, – огризнулася у відповідь Катаріна.

Вона усвідомлювала, що її дії, напевно, виглядають абсурдними з точки зору сторонньої людини, але вона знала себе і була рада, що все починає складатися. Якщо її університетські друзі вважатимуть її божевільною – нехай. Зрештою, вона не могла пояснити всім, що відбувається, бо вся операція закінчилася б провалом.

Раптом вона підвелася і зірвала завісу, що відокремлювала внутрішню частину екіпажу від вулиці. Бланшфлер спантеличено подивився на неї, візник теж повернувся до неї.

– Ріна? Все гаразд?

Фон Бессерер не відповіла, дивлячись на клаптик тканини в руці. Вона здригнулася, наче її хтось вкусив, і викинула ганчірку на вулицю. Решту шляху вони їхали мовчки.

Коли вони прибули до місця призначення, на кухні їх зустрів "Імператор", висловивши свою глибоку радість з приводу того, що з дівчатами все гаразд і вони благополучно дісталися до університету. Він також додав кілька абсурдних банальностей про те, що раніше голландські дороги були безпечнішими. Катаріна попросила у нього хвилю для бесіди

– Мені дуже шкода, професоре, але я йду від вас, – сказала вона без жодних вступних слів.

– Я очікував цього. – "Імператор скривився". – Мені дуже шкода, але я бажаю тобі всього найкращого. Ти, звісно, розумієш, що я маю написати про це великому стадтхаудеру?

– Сміло. Найбільше, він розсердиться. Але я так не думаю, бо не думаю, що він знає про моє існування.

– Не ображайся на нього, у Фрідріха багато чого на голові. Що ти збираєшся робити далі?

– Це складне питання, набагато більш політичне, ніж наукове, тому, боюся, воно лежить за межами горизонту інтересів професора.

– Іншими словами, ти не хочеш або не можеш мені сказати. – Огрядний академік скривився ще більше, аж Катаріні самій зробилося прикро. – Що ж. Я просто хочу, щоб ти знала, що ти була найкращою і найрозумнішою студенткою, яку я коли-небудь мав.

Катаріна була настільки схвильована, що відчула, як у куточках її очей з'явилися сльози. За останні півроку вона встигла по-справжньому полюбити цього теплого чоловіка. Через його вроджену доброту і схильність до екзальтації вона ніколи не сприймала його надто серйозно, але він багато чому її навчив і дав їй притулок, коли вона цього потребувала. Вона не витримала і, всупереч усьому етикету, дуже міцно обійняла "Імператора", намагаючись передати йому те, що не могла сказати. Той збентежено поплескав її по спині.

– Ну ж бо, дівчинко, ну ж бо. Ми ще побачимося.

– Вибачте, якщо я втручаюся, – втрутилася Бланшфлер зі своєю звичайною абсурдною відсутністю такту, – але чи застала я професора Ворстіуса?

– А? Ворстіуса, так. Він має бути у своєму кабінеті.

– У такому разі, я щиро перепрошую.

Фрейліна зірвалася з місця і побігла через дорогу до університету.

– Я ще можу користуватися майстернею?

– Звичайно. Сьогодні вранці вам привезли кілька ящиків.

– Так, знаю, я заберу їх з собою. Бувайте, пане професоре.

– Бувай. Але бережи себе. Найміть супровід, особливо після останніх подій. І багато молися.

До останнього моменту "Імператор" не міг припинити наставляти її.

Він пішов важким кроком до будівлі університету, а дівчина піднялася на поверх. Вона обвела поглядом кімнати, в яких жила останні місяці. Катаріна зрозуміла, що у неї майже не залишилося особистих речей – її пара суконь і книжки можна було спакувати в одну маленьку скриньку. На мить їй стало сумно від того, що її так жорстоко позбавили нормального життя. Але це почуття швидко змінилося холодною рішучістю, яка вже давно розквітала в ній. Кількома рішучими рухами вона закинула одяг до сумки і попрямувала до майстерні.

Як і було обіцяно, там на неї чекали дві великі скрині зі свинцевими двофунтовими злитками. Вона відчула хвилювання, усвідомлюючи, що вся її надія пов'язана з цими скринями, але як тільки вона їх відкрила, її ентузіазм охолов. Катаріні довелося кинути один і той самий ефект двісті разів, тож на неї чекала нецікава, копітка робота. Дівчина зітхнула, поставила собі стілець і взялася за перший злиток.

Робота зайняла дві години. Каталізатором був справжній aurum, тому вона просто одягла на палець золоту каблучку, яку колись отримала від Бланшфлер. Незважаючи на таку зручність, їй доводилося брати кожен шматок свинцю і кидати ефект – точніше, два ефекти одночасно – а потім класти свинець на місце і повторювати процес з наступним злитком. Це виявилося жахливо виснажливим. А оскільки злитки важили досить багато, м'язи рук, незвиклі до навантажень, незабаром почали боліти, аж поки підняття нових порцій металу не перетворилося на рутинну роботу. Коли Катаріна закінчила, у неї розколювалися голова та спина, і вона відчувала, як болять руки. Навіть вигляд двох величезних скринь, вщерть наповнених золотом, не підбадьорив її.

Катаріна замкнула їх на засув і покликала служницю. Вона наказала їй замовити носіїв і човен, щоб перевезти важкий