Читати книгу - "Закохай мене в себе , Вікторія Вецька"

— Я тебе породив, я тебе і знищу! — голосно, злісно кричить він, та на мене його погрози не діють.

— В мене на тебе де що є, хочеш подивитися?! — вигукую я, і кидаю в батька копії документів.

Він уважно переглядає документи, і його обличчя в мить блідне.

— Дивись, бо я можу тебе і засадити! — вигукую, після чого батькові стає погано, і він хапається за серце.

Я швидко викликаю швидку, і його забирають до лікарні. Чи жалію я, що довів батька до інфаркту, зовсім ні. Буду навіть дуже радий, якщо він помре, і на одну проблему в моєму житті стане менше. Бо гіршого ворога, чим рідний батько я не знаю, і знати не хочу. Сівши в своє авто, я по дорозі заїхав до супермаркету, біля входу я побачив бабусю, яка рахувала гроші загорнуті в хустинку. В цей момент я вирішив підійти до неї, можливо, їй не вистачає пенсії на продукти.

— Доброго дня! — привітався я, глянувши на бабусю.

Бабуся підняла голову, і дивилася на мене сумними очима.

— Доброго дня! Ви щось хотіли молодий чоловіче?

— Я помітив, що у вас, можливо, не вистачає коштів на продукти. Давайте ви почекаєте мене тут, а я вам все куплю, — промовив лагідно я.

— Ні, нічого не потрібно! — наголосила бабуся.

— Не відмовляйтеся, я розумію як зараз важко прожити на маленьку пенсію.

— Добре, — промовила бабуся, похиливши голову.

Через хвилин двадцять я купив необхідні продукти, але бабусі вже не було. Я обходив все скрізь, і побачив не далеко парк. Може вона втомилася стояти, та пішла туди присісти. Підійшовши ближче я побачив бабусю на одній з лавок.

— Нарешті, я вас знайшов! — вигукнув я, та підійшов до бабусі.

— Максиме, ти не пам’ятаєш мене? — запитала бабуся, дивлячись на мене.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — здивувався я, і дивився на жінку стараючись згадати її обличчя.

— Я Лариса Іванівна! Пам’ятаєш мене? — якби вона не сказала своє ім’я, я б ніколи її не впізнав.

— Це дійсно, ви! Я вас навіть не впізнав! — здивовано відповів я.

— Життя вміє змінювати людей! А ти не стій, сідай біля мене, — лагідно промовила вона, вказавши на місце поряд з собою.

— Як ви зараз живете?

— Стараюся вижити на свою скромну пенсію! Дітей в мене немає, адже я завжди вважала тебе з Соломійкою за діток, — її голос такий же лагідний, як в дитинстві, під який я так любив засинати.

— Це дуже добре, що я вас зустрів!

— Я теж дуже рада! Ти так виріс Максимчику, змужнів. Став справжнім чоловіком, — ніжним поглядом дивиться матуся Лара. Так я називав її в дитинстві, і вона дійсно заслуговує називатися мамою.

А ось моїй рідній матері було завжди байдуже на мене. Вона любила тільки себе та Соломію, і більше ніхто її не цікавить зараз.

— А як там Соломієчка? В вас вже обох напевно сім’ї є, діти, — мовила мама Лара дивлячись на мене.

— В Соломії є маленька донечка, а в мене немає дітей.

— А чому, Максимчику?

— Зараз не до цього якось. Але я обіцяю вас, якось познайомити зі своєю дружиною.

— Була б дуже рада глянути на твою обраницю. Впевнена це така ж хороша дівчина — як і ти, — посміхаючись промовила мама Лара.

— Слухайте, я зараз поспішаю трохи, і не могли б ви мені дати свій номер телефону, або адрес, — промовив я, піднімаючись з лавки

— Я живу на вулиці Богдана Хмельницького 45.

— Буде час заїду до вас, а зараз, вибачайте, мушу їхати, — вимовив я, обійнявши маму Лару та пішов.

— Максимчику, ти забув свій пакет! — вигукнула вона у слід.

— Це вам!

Сівши в авто я поїхав до офісу треба було вирішити, деякі справи. Я був дуже щасливим, що зустрів Ларису Іванівну. Мені так не вистачало її стільки років. Завтра я заїду до неї, і запропоную їй переїхати до мене. Раніше ця жінка турбувалася про нас з сестрою, а тепер про неї потурбуюся я. Сподіваюся, Мирослава не буде проти, що з нами житиме жінка, яка виростила мене, і якби не вона, хто знає, ким би я зараз виріс.

Мирослава

Прокинувшись я помітила, що  нікого в палаті не було. Сонце яскраво заглядало до мене, огортаючи своїми променями. Я дивилася у вікно за яким весело щебетали пташечки. Шум у вухах та біль у голові не припинився.  Тож я вирішила трохи порухатися, адже мені набридло цілими днями лежати в ліжку. Потроху я почала підніматися, і окинувши поглядом кімнату. Я побачила невеличке дзеркало на стіні біля умивальника. Мені стало цікаво, як я зараз виглядаю.

Дійшовши повільними кроками до дзеркала, я побачила там бліду дівчину з перебинтованою головою, і декількома подряпинами на обличчі.  Все таки в той день я добряче вдарилася головою. Останні події штрикнули мені ніж у серце. Та відкрили здавалося вже давно затягнуту рану. Але минуле не покидало мене. Максим не приходить до мене в палату, вже декілька днів. Лише мама, яка вимагає мого розлучення з ним. А мені так його зараз не вистачає! Двері відкриваються, і до палати заходить В’ячеслав.