Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мирон
Я торкаюсь теплих губ Ясі своїми, і вона дає дозвіл продовжити. Дуже дивно цілувати власну помічницю, котра народила від мене дитину. На жаль, це все, що я пам’ятаю про Ярославу.
Доля вирішила дуже жорстоко пожартувати та забрала у мене всі спогади, пов’язані з нею. Поцілунок затягується, і я розумію, що не хочу його зупиняти. Мені подобається і хочеться продовження.
Я знаю, що між мною і Ясею все було серйозно. Ми були щасливими. Мама поділилася деякими моментами та моїми власними словами про те, що Яся неймовірна дівчина.
Я це навіть зараз відчуваю. Серце сильно б’ється об груди, і одна моя рука огортає її талію, а інша досі на тонкій шиї. Однозначно почуття є, але вони наче під ковпаком якимось. Притупились і чекають чогось.
– Поцілунок допоміг? – питає Яся, коли відпускаю її. Дівчина збентежено дивиться на мене, а я не знаю, що їй сказати.
– Однозначно, – киваю. – Дякую, Ясю.
Можливо, те, що я роблю, схоже на втечу, але не можу інакше. Залишаю квартиру і їду ліфтом вниз. Мені треба подумати. Треба розібратися в собі.
Яся мені не байдужа, але я не знаю, як навчитися кохати її без спогадів. Серце тягнеться до неї, а розум не хоче цього, тому що останнє, що пам’ятаю про неї – це спільну роботу в компанії.
Щоб якось зібрати себе докупи, їду до батьків. Потрібно поговорити з батьком. Він розумний і допоможе не збожеволіти.
Знаходжу тата на задньому дворі. Він сидить в інвалідному візку, тому що не може пересуватися самостійно, вкритий пледом, і коли бачить мене – усміхається.
– Як ти, сину? – питає, коли обіймаю його за плечі.
– Добре, – кажу і стаю поруч з ним. – А ти?
– Відчуття таке, наче світ для мене зупинився, – говорить і дивиться вдалину. – Не треба нікуди поспішати і єдине, що залишається – радіти кожній прожитій миті.
– А в мене відчуття, що світ надто поспішає і я не встигаю за ним, – кажу. – Я наче застряг у якійсь ямі й не можу вибратись на поверхню.
– Ти сильний. Впораєшся, – усміхається тато.
– Я не знаю, що мені робити, – переходжу до справи. – Між мною і Ясею утворилася прірва. Я розумію, що їй боляче від того, що я її не пам’ятаю, але… я нічого не можу зробити. Пам’ять не повертається.
– Яся хороша дівчина. Вона так багато разів пробачила тобі. Пробачить і цього разу, – підтримує мене тато. – Ти головне помилок не роби та не ображай її. Вона тобі такого красеня-сина народила. Стільки пережила і не зламалася.
– Думаєш, що у нас є шанс бути разом? – питаю схвильовано.
– Шанс є до того часу, поки б'ється твоє серце, – говорить тато. – Навіть якщо тобі здається, що час зупинився, насправді це не так. Ми продовжуємо жити, годинник відраховує секунди. Не втрачай часу, сину. Хто знає, скільки його залишилося.
Я обіймаю тата ще раз і залишаю терасу. Йду до автівки й збираюся ще раз поїхати до Ясі.
Тато має рацію – не можна втрачати час. Так, я втратив пам’ять, але не готовий втратити Ярославу і нашого сина.
Залишаю двір і скеровую автівку на дорогу. Відчуваю неабияке піднесення. Відчуття таке, що все обов’язково буде добре.
Встигаю від’їхати від дому на кілометрів п’ять, коли мені телефонує мама. Мабуть, їй цікаво, чому це я так швидко поїхав.
– Слухаю! – відповідаю з усмішкою на обличчі.
– Мироне… — мама схлипує, а в мене серце на мить зупиняється. Різко скеровую автівку на узбіччя і вже здогадуюсь, що хоче сказати мама, хоч і не хочу це чути. – Тато… він… помер.
Мій світ зупиняється в черговий раз, але серце продовжує битися. А от серце мого батька більше битися не буде. Його шлях на цьому світі закінчився, але він встиг сказати мені такі важливі слова наостанок.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс», після закриття браузера.