Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Богдан
Ввечері я зустрів Ніку біля академії з двома яскраво-жовтими стаканчиками кави. З молоком — для неї і чорною — для мене. Поцілунок з присмаком кави підняв мій настрій до небес. За руки ми йшли додому, погода радувала тихим сніжком без вітру, тож ми проігнорували громадський транспорт і вирішили прогулятися.
— У суботу мій день народження, — повідомила Ніка буднічним тоном, наче взагалі не хотіла говорити на цю тему.
— О! Чого не казала раніше?
Мені стало соромно, коли зрозумів, що досі не дізнався про її день народження, про її улюблені квіти чи навіть про те, що вона зазвичай їсть на сніданок. Занурений у свої проблеми і постійну боротьбу з моїми внутрішніми демонами, я не знайшов часу розпитати про найважливіші аспекти її життя. Мені давно треба було дізнатися про неї більше.
— Подумала, що не таке це велике свято, — знизала плечима Ніка.
— Дарма ти так думаєш. Все,що пов’язано з тобою, для мене дуже важливо. Що тобі подарувати?
— Мені нічого не треба, — відмахнулася Ніка, а я знову подумки обізвав себе дурнем. Що з моєю мозковою діяльністю? Старанно працюючи над зміцненням м’язів рук на роботі, я повністю знехтував розминкою для мізків. Якої відповіді я очікував? Ніка ніколи не вимагала відмене подарунків. Навіть за каву завжди намагається розплатитися сама, але тут я маю непохитну позицію. Фемінізм — це без мене.
— Хіба що… та не впевнена, що можу просити тебе про це.
— Ти можеш просити все що завгодно, — запевнив кохану, цілуючи її у скроню.
— Я хочу, щоб ми відсвяткували разом.
— Звісно, без проблем.
— То ти прийдеш до нас?
— Е-е-е. “Разом” — це з тобою і Ольгою Петрівною? — вимовляючи повільно слова, питаю я, хоча і так знаю відповідь. Ніка старанно роздивляється хитросплетіння слідів на снігу і ховає очі.
— Розумієш, мені не хочеться залишати маму саму в такий день. Це і її свято теж, а крім мене. Приїдуть моя сестра з тіткою, а це не надто весела компанія. Покинути її буде надто жорстоко.
Я уявляю, яким веселим буде вечір у компанії директриси, яка в школі ганяла мене, як сидорову козу. А на додачу ледь не копняками підняла мене з ліжка своєї дочки, і стискаю щелепи, щоб не застогнати. Менш за все мені хочеться налагоджувати стосунки з Нікіною матір’ю, але я погоджуюся. Якщо я хочу, щоб Ніка довіряла мені, вона має бачити, що я буду на її боці в будь-чому, навіть якщо це означатиме відкинути власні амбіції та минулі образи. Найважливіше було щастя та задоволення Ніки. Якщо моя присутність за святковим столом поряд з її матір'ю може принести їй радість, хай буде так.
— Сподіваюся, смокінг мені не доведеться купувати? — якомого бадьоріше питаю я, хоч хочеться завити, як вовкулака.
— Дякую! Дякую! — кричить Ніка і обхоплює мене за шию. Вона пристрасно впивається мені в губи. Вперше так несамовито цілує, не зважаючи на людей навколо нас. Я такий спантеличений, що не відразу відповідаю на поцілунок. А потім кладу руку їй на потилицю і терзаю її губи, цілую очі, щоки і не можу зупинитися. Якби кожен обід із Нікіною мамою супроводжувався такою солодкою винагородою, я б із задоволенням відвідував їх щодня.
Мене переповнювали почуття, хотілося на весь світ кричати, що я кохаю цю дівчину. Я підхопив її на руки і кружив, а вона сміялася і вимагала відпустити. Ми дуріли до самого дому: Ніка тікала, а я наздоганяв і цілував. Перехожі старшого віку, дивлячись на нас, посміхалися, а закохані міцніше обіймалися, надихнувшись шаленим проявом нашого кохання.
Біля будинку наш настрій різко зіпсувався. Перед нами несподівано замаячили двоє молодих людей у спортивних костюмах, дутих куртках і капюшонах, натягнутих на голені голови. Вони виросли перед нами так несподівано, що мені стало ніяково. Хвилювався я не за себе, а за Ніку. Не хотів, щоб вона злякалася. Інстинктивно я затулив її спиною від незнайомців, і відчув, як пульсує вена на моїй шиї, біцепси напружилися, готові вступити в бій. Це відбулося рефлекторно, організм відчув небезпеку і приготувався захищатися, але я сподівався, що до бійки справа не дійде. Один на один я, безумовно, міг би побуцатися, але проти двох нападників шанси були мізерними.
- Що треба? — спитав я холодно і зухвало. Навіть здивувася, наскільки змінився мій голос.
— Поговорити треба, хлопче, — сказав один.
— Про що ти зі мною розмовляти зібрався?
— А ти чого такий зухвалий, — вони переглянулись і гмикнули. Один з них ступив ближче і поклав мені руку на плече. Я одразу ж її скинув.
— Я запитав, що треба?
— Гей, пацан, якби моя воля, ти б уже сніг жер, в натурі, але ми передати тобі дещо хочемо.
- Що? - процідив крізь зуби я.
— Боржок за тобою. Ти одній хорошій людині тачку пошкодив. Треба ремонт оплатити. Інакше начувайся! Часу даємо тобі тиждень.
-- І щоб ти не надумав ховатися чи проігнорити культурне прохання, — другий тицьнув пальцем в Ніку, що вчепилася мені в куртку, — де вона живе, ми теж знаємо.
Гопники пішли, а я швидко затягнув Ніку в парадне. Вона тут же почала розпитувати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти мене не знаєш, Юлія Феліз», після закриття браузера.