Читати книгу - "Трилогія смерті"

десь за двісті метрів у затоці грається з акулами, кожен, навіть і я, міг би непомітно прослизнути до неї у вітальню, скористатись її машинкою та іменним папером, а потім так само непомітно вислизнути, відіслати поштою цю грайливу любовну цидулку сучому синові Гопвуду й чекати феєрверка.

— А далі? — спитав я.

— А далі, — сказав Крамлі, — все могло піти шкереберть. Реттіґан, побачивши, як той бевзь маячить на березі, з переляку запливла від нього надто далеко й попала на мертву хвилю. А Гопвуд чекав-чекав, тоді зрозумів, що вона вже не випливе, та й накивав п’ятами. Назавтра він отримує другого листа, і то для нього справжній кінець світу. Тепер він знає, що хтось бачив його на березі й може показати на нього пальцем як на вбивцю Констанс Реттіґан. Отож…

— Він уже чкурнув з містечка, — докинув я.

— Усе правильно. А ми залишилися за десять миль від берега у човні без весел. Що ж ми в біса маємо, аби пливти далі?

— Якогось типа, що телефонує перукареві Келу, викрадає голову Скотта Джопліна зі старої фотографії і змушує Кела втекти світ за очі.

— Припустимо.

— Якогось типа, що стоїть ночами в коридорі, підпоює того старого й запихає в лев’ячу клітку, а може, й забирає в нього з кишені жменю квиткового конфеті.

— Припустимо.

— Якогось типа, що лякає до смерті жінку з канарками й викрадає з її пташиних кліток клапті старих газет із заголовками. Той-таки тип, почекавши, доки Фанні перестане дихати, знімає з патефонного диска й бере собі на спомин її платівку із записом «Тоски». А потім пише лист старому акторові Гопвуду, і той зі страху тікає геть з узбережжя. Певно, і з Гопвудової кімнати він щось поцупив, але про це ми ніколи не дізнаємось. Можна припустити також, що перед тим, як я прибіг позаминулої ночі до будинку Констанс Реттіґан, він узяв там з її запасів пляшку шампанського. Той тип просто не може, щоб не прихопити чогось на згадку. Він справжній колекціонер…

Цієї миті на столі в Крамлі задзвонив телефон. Він зняв слухавку, потримав її коло вуха і передав мені.

— Гниляк… — озвався низький голос.

— Генрі!

Крамлі разом зі мною припав вухом до слухавки.

— Гниляк знов об’явився, з годину чи дві тому, крутиться тут поблизу, — сказав Генрі десь у тій іншій країні, у багатоквартирному будинку на протилежній околиці Лос-Анджелеса, будинку з призабутого скороминущого минулого. — Хтось має його зупинити. Хто?..

Генрі повісив слухавку.

— Гниляк… — я дістав із кишені Гопвудів флакончик одеколону «Молодість» і поставив на стіл перед Крамлі.

— Ні-ні, — сказав Крамлі. — Хто б не був той паскудник у будинку, це не Гопвуд. Від старого лицедія завжди пахтіло, як від клумби нагідок чи від хмари зоряного пилу. Ви хочете, щоб я гайнув та понюшив коло дверей вашого приятеля Генрі?

— Ні, — відповів я. — Поки ви туди дістанетесь, містер Гниляк буде вже тут і нюшитиме під вашими чи під моїми дверима.

— Не буде, якщо ми клацатимемо на машинці й галасуватимемо, галасуватимемо й клацатимемо, хіба ви забули? До речі, а про що це ви тоді кричали?

Я детальніше розповів Крамлі про те, що продав в «Американський Меркурій» оповідання і мав дістати за нього мільярд доларів.

— Боже ти мій! — вигукнув Крамлі. — Я почуваю себе татом, чий хлопчик щойно закінчив Гарвардський університет. Ану розкажіть іще, синку. Як у вас це виходить? І що робити, аби вийшло і в мене?

— Щоранку сідати й шкварити на машинці.

— Слухаюсь.

— І щополудня припиняти роботу.

— Слухаюсь!

У затоці завила туманна сирена, знов і знов сповіщаючи своїм протяглим сірим голосом, що Констанс Реттіґан ніколи вже не повернеться.

Крамлі взявся до друкування.

А я до пива.

Тієї ночі, о десятій хвилині на другу, хтось підійшов і став у мене під дверима.

«О Боже! — подумки заволав я, прокинувшись. — Прошу Тебе, не треба цього знову!»

У двері постукали, потім загрюкали, потім затарабанили. Хтось добивався до мене.

Не будь боягузом, звелів я собі. Поклади цьому край. Ну ж бо…

Я підхопився з ліжка й розчахнув двері.

— Який у вас чудовий вигляд у цих драних спортивних трусах! — сказала Констанс Реттіґан.

Я схопив її в обійми і закричав:

— Констанс!

— Ну, а хто ж би в біса ще?!

— Але ж… але ж я був на вашому похороні.

— І я була. Чорт забирай, наче за часів Тома Сойєра! Усі ті кретини на березі, і той безглуздий орган… Ну, влазьте мерщій у штани. Гайнемо звідси. Раз-два!

Почувши знадвору гарматний гуркіт старезного побитого «форда», я рвучко застебнув змійку на штанах.

Ми їхали понад берегом на південь, і я знай повторював:

— То ви жива…

— Годі вже мене ховати, і висякайте носа, — Констанс засміялася до безлюдної дороги попереду. — Милий боже, я всіх пошила У дурні.

— Але навіщо, навіщо?

— Як це навіщо, любчику, адже той мерзотник і далі щоночі стовбичив на березі.

— А ви йому не писали, цебто не запрошували?..

— Запрошувала? Боже, який несмак!

Вона спинила машину на задвірку свого замкненого арабського форту, запалила сигарету, пахнула димом у віконце й повела поглядом навколо.

— Нікого не видно?

— Він більше не прийде, Констанс.

— От і добре! А то вигляд він мав щоніч принадніший. Коли тобі сто десять років, то бачиш уже не чоловіка, а штани. До того ж мені здавалося, що я знаю, хто він.

— Ви не помилилися.

— Тоді я вирішила покінчити з цим раз і назавжди. Я завезла до одної хатини на південь звідси деякі припаси і залишила там оцього «форда». А сама повернулася.

Вона вискочила зі старого «форда» й повела мене до задніх дверей будинку.

— Уночі я скрізь засвітила світло, ввімкнула музику, наготувала їжі, повідчиняла всі двері та вікна, а коли він з’явився, побігла на берег, гукнула: «Йди ти під три чорти!» — та й у воду. Він так отетерів, що навіть не подався за мною, чи, може, й подався, але скоро повернув назад. А я запливла метрів на двісті й спокійнісінько лягла собі горілиць. Дивлюся: стоїть на березі, чекає. Із півгодини стояв, а потім як дремене! Геть перепудився, бідолаха. Ну, а я попливла попід берегом на південь і вийшла з води проти свого старого бунґало поблизу Плайя-дель-Рей. Сіла на веранді, їла бутерброд із шинкою, запивала шампанським і почувалася пречудово. Відтоді й ховалася там. Ви вже пробачте, синку, що завдала вам прикрощів. У вас усе гаразд? Дайте я вас поцілую.