Читати книгу - "(не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова"

Відчув як Катя здригнулася, мабуть, злякалася коли згасло світло. Швидко схопив її за руку і переплів наші пальці, щоб ми не втратили один одного в темряві.

— Роме, мені страшно, — прошепотіла Катя, притискаючись до мене і ще міцніше стискаючи мою руку. — Я темряви боюсь, навіть сплю завжди з нічником.

Її голос ставав все тихішим, останні слова Катя просто прошелестіла.

— Просто не відпускай мою руку, щоб не сталося. Зі мною ти в безпеці, — я намагався зрозуміти, що відбувається і як заспокоїти Катю, відчуваючи її тремтіння. Її рука стала холодною, вона вп'ялася нігтями в мою долоню і явно витрачала багато сил, щоб не піддатися відвертій паніці.

— Ромо, що робити? — почув я голос Вероніки та відчув злість у грудях. Як же сильно вона мене дратувала. Чому я раніше не бачив, яка вона стерва? Як я міг взагалі погодитись зустрічатися з нею? Де були мої мізки у цей момент?

Хоча я знаю, де. У трусах. А очі були в на її грудях.

— Пані та панове, будь ласка, зберігайте спокій, — добре, що в мої думки увірвався голос ведучого, а то я б сказав щось грубе Вероніці. — Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях, ми все усуваємо проблему. Думаю, що це питання кількох хвилин, і ми зможемо продовжити наш захід.

Навіть не дослухав промови ведучого, Вероніка пирхнула і схопилася зі свого місця. Справжня журналістка побігла за сенсацією.

Полегшено видихнув, я провів Вероніку поглядом і привернув крихітку ближче до себе. Очі поступово звикли до темряви, і я вже розрізняв силуети людей та меблів.

— Як ти гадаєш, що сталося?

— Швидше за все, хтось невдало пожартував, — я злегка посміхнувся, відчуваючи, як руки Катини знову стають теплими та вона розтискає кулак, яким вчепилася в мій піджак. Очевидно, її очі теж звикли до темряви, і вона вже не так сильно переживала.

Справді, не минуло й п'яти хвилин, як у залі знову спалахнуло світло. Знову на пару десятків секунд позбавляючи присутніх зору. Я торкнувся Катіної маківки губами та приготувався до приємного продовження вечора. Але все полетіло в прірву.

За ті п'ять хвилин, що не було світла, пропало три картини. І щось ще, судячи з шепоту в залі.

Наступні дві години минули, як у тумані. Виразно тільки пам'ятаю, Катіну руку, яка міцно стискала мою у пошуках підтримки.

Спілкування зі слідчими було тривалим та виснажливим. Ніхто нічого не бачив і не розумів, як можна було винести картини за трохи більше, ніж чотири хвилини, поки не працювали камери.

Все наприкінці діалогу зі слідчими Катя поклала мені голову на плече. Вона була втомлена, а нас ніяк не хотіли відпускати.

— І останнє запитання, — я навіть підбадьорився від цих слів слідчого. Світло в кінці тунелю. — Судячи з розсадження місць, поруч із вами мала сидіти Вероніка Іванова.

— Так, вона там і сиділа, — я швидко кивнув головою. — Але як тільки згасло світло, вона кудись пішла.

— І ви її більше не бачили?

— Ні, — ми з Катею одночасно похитали головами.

— І вам не видався підозрілим її відхід, всупереч тому, що всіх попросили залишатися на своїх місцях? — слідчий продовжував запитувати, а я не розумів, що він хотів від мене почути.

— Вона журналіста і завжди перебуває у пошуках сенсації, тому я не бачу в цьому нічого дивного, — я знизав плечима. — Вероніку ніколи не зупиняли прохання інших людей.

— Ви так кажете, ніби добре її знаєте, — слідчий, судячи з усього, розумний мужик, а я вже почав у цьому сумніватися.

— Ми зустрічалися пів року, — я відчув, як Катя підвела голову з мого плеча і сіла неприродно прямо, прислухаючись до нашої розмови. — Порвали кілька місяців тому.

Я переплів пальці з Катіними, стискаючи міцніше її руку. Ну ж бо, крихітко, розслабся. Все буде гаразд, зовсім трошки й нас відпустять.

Слідчий щось записав у своєму блокноті та перевів погляд на наші переплетені руки. Він трохи посміхнувся.

— Як давно ви разом?

— Кілька тижнів, — мені не подобався напрям, куди чоловік повернув нашу розмову. — Якщо у вас більше немає питань, я хотів би відвезти свою дівчину додому. Вона втомилася і перенервувала.

— Так, звичайно, — чоловік ще раз усміхнувся, розуміючи, що я не хочу обговорювати свої стосунки з Веронікою при Каті. — Підкажіть, будь ласка, в чому була одягнена Вероніка, ми спробуємо відстежити камерами куди вона поділася.

— Червона сукня, — Катя втрутилася в нашу розмову і детально описала образ Вероніки. Так, я такі деталі як сережки та туфлі навіть не помітив. Ось точно жіночий погляд. — Але я не думаю, що Вероніка могла швидко рухатись на таких підборах. До того ж це було б голосно, а ми нічого не чули.

Нарешті слідчий відпустив нас. Ми обмінялися з ним контактами і я розумів, що, швидше за все, мені доведеться ще раз зустрітися з ним і поговорити про Вероніку. Тільки вона зникла із зали, поки не було світла. Природно, це привернуло увагу і зробило її підозрюваною номер один.

Я був вдячний слідчому, що він не став розвивати тему Вероніки поряд з Катею. Не хотілося б заглиблюватися в наші відносини при малюку.